Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Воєнна журналістка, яка співпрацює з AFP та UNISEF, менторка проєктів Національної спілки журналістів України Юлія Суркова, – про важливу роль місцевих медіа і місцевих журналістів в умовах російсько-української війни.
Позавчора я працювала у Марганці, на околицях Нікополя. Це місто на Дніпрі. І на протилежному березі – окупований росіянами Енергодар та Запорізька Атомна станція, що своїм силуетом постійно нагадує про небезпеку підриву.
До лінії фронту там менше ніж 5 кілометрів. А це значить – невелика відстань для постійних артобстрілів та атак дронів. У місті немає стабільного водопостачання та зв’язку. І зараз, із приходом холодів, над ним нависає передчуття блекаутів та важкої зими.
Тож там хочеться швидше завершити роботу та встигнути поїхати до наступного обстрілу. І як журналіст, що працює на міжнародні видання, я маю такий привілей. Поїхати з маленького фронтового міста в більш безпечний Київ.
Але, коли міжнародні та національні журналісти їдуть, наші колеги з локальних ЗМІ залишаються на місці. Під атаками дронів, в розбитих редакціях, ділячи час між виживанням та роботою. І часто – це не просто бажання залишатися вдома, це дійсно журналістська відповідальність.
Адже, будемо чесними, більшість жителів Нікополя навряд чи читає AFP чи ВВС. Хоча б тому, що в них не завжди є інтернет. Вони стовідсотково більше чекають не на мій репортаж, а на репортаж, наприклад, пані Інні Швидкої з газети «Південна Зоря». Що працює в постраждалій від обстрілів редакції, під час тривог та навіть не маючи бронежилета та каски.
Цим вступом я хочу сказати, що робота маленьких прифронтових редакцій майже не помітна в глобальному масштабі, але критично важлива для їхніх громад. Та часто дуже небезпечна.
Останні пів року я була ментором по контенту в проєкті НСЖУ та ЮНЕСКО, що підтримував редакції з деокупованих та прифронтових територій. І поспілкувавшись з десятками таких ЗМІ, побачила їхні проблеми та їхній потенціал.
Найголовніша проблема – це, звичайно, безпека. Всі ви чули сумну цифру в 75 загиблих журналістів з початку війни Росії проти України. Але, на жаль, ця цифра більша.
Адже іноді локальні журналісти, що загинули в своїх містах під обстрілами, рахуються як цивільні жертви. Але чи перестає журналіст бути журналістом, якщо він загинув не під час збору інформації?
Чи, наприклад, існують підраховані цифри розбитих шкіл та лікарень в Україні. Але яка кількість зруйнованих редакцій?
У багатьох локальних журналістів, що працюють в 5-кілометровій прифронтовій зоні, часто навіть немає бронежилетів та касок. І тут проблема безпеки перетинається з проблемою відсутності грошей. Рекламодавці втрачені, підписники стали біженцями, друкарні опинилися десь за лінією фронту.
А там, де друк вдається відновити, з’являється проблема розповсюдження. Бо поштових послуг або немає, або вони дуже дорогі.
Наприклад сьогодні єдина друкована районна газета, що виходить на Херсонщіни, – це «Вісті Нововоронцовщіни». У цій газеті працює єдина журналістка Ірина Кошарська. Вона пережила окупацію, заривши своє посвідчення журналіста у скляній банці на городі. Та відкопала його після визволення села й зараз видає газету за рахунок допомоги журналістської спілки, навіть не отримуючи зарплатні. Її громада була підтоплена після підриву росіянами Каховської ГЕС. Тож 600 примірників цієї газети вона розповсюджувала самостійно, іноді передаючи їх човном у затоплені села. І там цю газету чекали. Бо це було єдине джерело інформації для людей, що залишилися без світла та зв’язку.
Так само в прикордонних містах Сумщини під час активних бойових дій журналіст Олексій Пасюга мусив сам роздавати людям газету «Ворскла». І пенсіонери, що отримували її, притискали випуск до грудей від радості. Бо на фронтових територіях місцеві газети – це не папірці з новинами, це – ознака того, що тут – Україна. Та надія на повернення нормального життя.
Я впевнена, що важлива локальна роль маленьких медіа може масштабуватися й на глобальний контекст. Адже саме ці журналісти є інсайдерами історій героїзму чи свідками воєнних злочинів. І глобальні медіа можуть отримувати від них новинні приводи для створення великих розслідувань чи потужних людських історій.
Тож я раджу міжнародним колегам знайомитися з колегами на місцях, підтримувати їх та залучати в навчальні проєкти. І тоді, коли ви наступного разу поїдете в Херсон, Ізюм чи Костянтинівку, у вас як і в мене, будуть там надійні джерела та небайдужі друзі.
