Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Дмитро Горбенко – першокурсник Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Студент-переселенець із Рубіжного, що на Луганщині. Разом із сім’єю залишив домівку через бойові дії і окупацію, зараз живе у Дніпрі і вчиться на факультеті систем і засобів масової комунікації. Від Мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ майбутній медійник одержав матеріальну підтримку. А також побував на тренінгу з базових правил безпеки журналістів у гарячих точках, який проводив для студентів Дніпровський ЦЖС.
“Юність, обпалена війною” – під такою рубрикою, започаткованою Івано-Франківським Центром журналістської солідарності, публікуємо болючі спогади Дмитра про те, як війна увірвалась до його дому, як змусила тікати, полишивши усе, таке рідне його серцю.
Подивіться, маленький хлопчик зі світлими очима, русявим волоссям і пухкенькими щічками. Цей хлопчик ще зовсім маленький і навіть не підозрює, що чекає на нього далі. Цього хлопчика звуть Дмитро і у дев’ять років він вперше почув по телевізору страшне слово: «війна». Він погано пам’ятає той рік і, можливо, то навіть на щастя. В пам’яті залишились лише відголоски того, що довелося пережити його місту і регіону.
Четвертий клас: Діма сидить на уроці, кабінет напівпорожній, усі дивляться у вікна, а там – летять воєнні гелікоптери… Десять хвилин – і хлопчик вже біжить додому разом із мамою.
Через декілька місяців настав спокій, Рубіжне знову контролюється Україною, а Дмитро, здається, навіть не усвідомив, що трапилось. Для нього змінилась тільки одна річ: замайорів український прапор на флагштоці навпроти його дому.
Потім були мирні для нього вісім років і трагічне 24 лютого 2022 року… Йому вже далеко не дев’ять, а цілих сімнадцять років, і він прекрасно усвідомлює, що на нього чекає. Майже місяць в окупації: сон під безперервні вибухи, нестача їжі, втрата знайомих і рідних.
…Зараз я з родиною вже у відносній безпеці, знову під рідним синьо-жовтим прапором, але не було і дня, щоб я не згадував рідний дім. Вірю і сподіваюсь зовсім скоро туди повернутись.
Напевно, ніколи не забуду свій останній день в рідному місті перед довгою, але, авжеж, не вічною, розлукою з ним: до нас додзвонюється бабуся, з якою вже два тижні не мали ніякого зв’язку, і повідомляє, що вона в безпеці – українська сторона евакуювала її у Дніпро. Ми з мамою швидко збираємо сумки з найнеобхіднішим і полишаємо квартиру, де провели останні тринадцять років. Залишаємо домашніх улюбленців на свавілля долі, про що шкодуємо кожен Божий день, сподіваючись колись знов побачити і обійняти їх. Прощаємось із тим місцем, яке було для нас рідним домом.
Та частина міста, де ми жили, була вже окупована росіянами, тому евакуацію проводили саме вони – абсолютно неприємні зовні і поведінкою чоловіки. Вони постійно кричали то один на одного, то на цивільних, при цьому ще просили, щоб до них звертались на «Ви». Іноді здавалося, що їм взагалі все одно, що відбувалося: купа голодних, брудних, бідних людей, дорослі і маленькі, які тільки-но пережили найстрашніші події у своєму житті… А ці «військові» при цьому весело бринькали на гітарі й співали пісню «Батарейка» гурту Жуки на лавочці.
Нас із мамою таки евакуювали в село Підгорівка, що під Старобільськом. Там ми провели декілька ночей у місцевій школі на малесеньких дитячих матрацах, кинутих на холодну підлогу спортивного залу. Звідти потім вже перебралися до знайомих у Старобільську. Після напівпорожнього і зруйнованого Рубіжного він здавався мегаполісом. Йдучи містом можна було зустріти знайомих-рубіжан (зазвичай усі виїжджали саме туди). Саме від знайомих, яких я випадково зустрів на вулиці, дізнався про перевізників зі Старобільська до Дніпра. Нам із мамою пощастило з ними домовитися (завдяки родичам із підконтрольної території) і вже першого квітня я уперше опинився у місті, яке наразі замінює нам дім.
У Дніпрі мені подобається, це красиве велике місто стало для нас новим домом. Та все ж щодня згадую Рубіжне, де усе мені рідне: рідні будівлі, рідні вулиці, моменти, які там відбувалися, і, авжеж, рідних людей. Вірю, що зовсім скоро знову повернусь туди, де народився.
Рубіжне героїчно тримало оборону з перших днів війни – три важких місяці, поки його не захопили ворожі війська. Я вважаю, що це місто має повне право нести ім’я «міста-героя», за військових та цивільних, котрі поклали життя за нього.
«Я з Рубіжного!» – тепер із гордістю так кажу. Мрію і щиро вірю, що скоро над усією Луганщиною знову буде майоріти синьо-жовтий прапор, а її мешканці – гордо співати державний гімн із рукою на серці і сльозами щастя на очах, бо вони дома…
Дмитро Горбенко.
