Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Ірина Авраменко – асистентка кафедри журналістики Університету митної справи та фінансів, віддала газетній журналістиці понад 20 років свого життя. Публікуємо аналітичний матеріал про роль локальної преси у місцевостях біля фронту, який вона підготувала для сайту Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.
Останні роки мені неодноразово доводилося чути, що газета – це вчорашній день. “У вік гаджетів немає місця друкованій пресі”,- стверджували деякі експерти, дістаючи з кишень смартфони. Ці гаджети дійсно стали помічниками українців, які в укриттях зазирали в месенджери, щоб дізнатися, коли закінчиться тривога.
Але так було не всюди. У прифронтових селах, у містечках, що перетворилися на так звані “сірі зони”, де не було зв’язку, світла, інтернету, але не вщухали обстріли, навіть найдорожчі смартфони нічим не допомагали своїм власникам. Єдиним віконцем в “український світ” там була (і залишається) друкована преса.
Вони були першими
Редактор великописарівської газети “Ворскла” Олексій Пасюга був одним із перших газетярів, хто побачив загарбників на своїй землі. 24 лютого відеокамери на митному посту Велика Писарівка зафіксували, як кількакілометрові колони ворожої техніки заходили в Україну. Для мешканців громади настали важкі часи.
“Страшно було, – зізнається пан Олексій. – Були й великі обстріли, особливо перші 3 тижні. Цілі вулиці розбиті. Редакція постраждала: зірвало дах, вибило вікна, розморозилася система опалення. Але поїхати я нікуди не міг. Тут передплатники, тут мої земляки, тут люди, які вірять не тільки мені, а й Газеті”. На 3-й день війни на Олексія Пасюгу вийшли місцеві колаборанти, які запропонували працювати на росіян.
“Казали, якщо я не піду на співпрацю, знайдуться люди, які відправлять мене “куди слід”. Те ж саме буде з моїм стареньким батьком і з дітьми. Звісно, була відмова в жорсткій формі”.
Місяць мешканці громади були в інформаційному вакуумі.
“Селяни, чиї села стояли вздовж російського кордону, були впевнені, що уже взято Київ. Не було Інтернету: ні мобільного, ні тим більш провайдерів. І коли до нас дивом дісталися по підірваному мосту люди, в першу чергу вони побігли до редакції запитати: “Що діється?”. Така ситуація спонукала невеличкий колектив “Ворскли” відновити випуск газети.
”Це був бойовий листок, який ми роздруковували на принтерах. Але ресурс був дуже малий, близько 300 екземплярів. Потім картридж закінчується, а заправити ніде. Тоді нам допомагали небайдужі люди, яким ми передавали флешки із пдф-форматом”,- каже редактор.
Як пізніше написала в газету одна з передплатниць “Ворскли”, побачивши у своїй скриньці бойовий листок, вона зрозуміла, що Україна сюди повернеться.
“Це було дуже зворушливо, зрозумів, що недарма я залишився”, згадує Олексій Пасюга. Незабаром наступ рашистів захлинувся. Великописарівщина, що була обстріляна найпершою в Україні під час повномасштабної російської агресії, була першою й звільнена.
“Ми з другом перебували в редакції на другий тиждень “сірої зони”, коли побачили поодинокий БТР. Ми вирішили його спалити. Узяли пляшки із запалювальною сумішшю, вскочили в машину і погнали за ворожою технікою, не думаючи про наслідки”, – розповідає наш герой. Але коли чоловіки наздогнали БТР та роздивилася, радості не було меж: це ж наші заходять!
Друкована преса проти фейків
Зі схожою ситуацією зіткнулася й редакція газети “Трудова слава”, що знаходиться в Оріхові Запорізької області.
“Коли розпочалося вторгнення, відразу три села біля Оріхова були окуповані, ворог – у 5-7 кілометрах. Ми знаходилися на лінії вогню. Наше місто сьогодні руйнується, як Гуляйполе, як Степногірськ, Нікополь. Співробітники газети змушені були виїхати”, – розповідає головна редакторка видання Світлана Карпенко.
Крім відсутності елементарних умов для нормального життя, людям бракувало інформації.
“Коли починається обстріл, зникає все: світло, вода, опалення, – розповідає пані Світлана, – спускалися у підвал, і єдиним джерелом інформації, і то він був не дуже стійкий, було радіо. Ми з чоловіком знайшли старенький плеєр, спіймали хвилю національного радіо і дізнавалися новини. Міська рада намагалася відновлювати електропостачання, але коли почалися масивні обстріли, взагалі все зникло, і вже навіть ніхто не ремонтував”.
Саме тому, переїхавши до Запоріжжя, Світлана Карпенко почала думати, як допомогти землякам дізнаватися правдиві новини. Фінансову допомогу для відновлення газети запропонували в Національній спілці журналістів України.
“Так, “Укрпошта” не працює, але все одне в цю зону доставляються продукти волонтерами, обладміністрацією, – каже редакторка. – Разом з ними ми можемо передавати друковане слово, яке сьогодні надзвичайно важливе. Ми вже підготували перший спецвипуск, який вийде 5 квітня. У мене бажання було зробити його більшим, адже на території Оріхівщини наша газета мала свого читача у 5 громадах! Одна з них більша, інша менша, ще 3 невеличкі громади, але в кожній є читач. Що таке 4 сторінки після довготривалої перерви? У той час, коли в кожній громаді багато питань. Тому 5-го квітня вийде випуск для Оріхівської громади. Далі я планую робити спецвипуск для інших громад”.
На думку редакторки, цінність газети не тільки в тому, що вона приходить на допомогу, коли немає доступу до інших джерел інформації. А також в тому, що, коли поруч ворог, важливо ретельно перевіряти усі факти. Адже в прифронтовій зоні від якості отриманих даних залежить здоров’я та життя людей.
“А наша газета є рідною для всіх, вона має 90-річну історію. Люди знають, хто робить цю газету, хто чим дихає, хто на що здатний…”.
Газета як передвісник Перемоги
Сьогодні поступове відродження друкованої преси відбувається на багатьох територіях, де через вторгнення рашистів є перебої з електрикою та зв’язком.
Наприклад, на Сумщині редакції газет “Перемога” і “Білопільщина” об’єдналися та зробили для жителів прикордонних Краснопільщини й Білопільщини спецвипуск «Спільнопілля». Журналістам допомогли партнери з організації IREX в Україні.
За словами військових, що допомагають з доставкою, випуск “Спільнопілля” “розлітається, як гарячі пиріжки”.
“Люди дякували, що в минулому номері надрукували календар городника на 2023 рік: війна війною, а городину садити треба. А ще читають життєві історії. Щойно пролистав третій номер і як військовий бачу багато корисної інформації, зокрема про правила поводження при виявленні вибухонебезпечних предметів. Це дуже актуально у прикордонні, особливо навесні, де, на жаль, цього зла в землі вистачає. Є психологічні поради, як протистояти шахраям, і навіть про рибалок не забули, для яких календар надрукували. Треба собі й хлопцям на постах залишити, а то як заїжджаємо в село, то вже дуже важко «зекономити» собі газетку”, коментує військовий Олексій.
Завдяки НСЖУ та міжнародним спонсорам повертається до читачів херсонська газета «Новий день». ЇЇ поки ще друкують у Львові, де зараз живе та звідки віддалено працює колектив редакції. Відроджується бахмутська газета “Вперед”, лиманська “Зоря”, запорізька «Червоний промінь», «Зміївський кур’єр», що на Харківщині, «Вісті Снігурівщини» (Миколаївщина).
“Навіть не сподівався на ті емоції, якими супроводжувалася роздача газет, – каже редактор газети «Вісті Снігурівщини» Ігор Новіков. – Люди обнімали мене, наче я разом із військовими визволяв Снігурівку, розгортали газету зі сльозами на очах. Це був справжній ажіотаж: «Наша рідна газета повернулася! Газетка наша! Як ми скучили!».
Редакторка бахмутської газети “Вперед” Світлана Овчаренко говорить, що для багатьох людей газета асоціюється зі щасливим життям, яке вони втратили через війну.
“Одна жінка написала, що для неї газета – це щось рідне, і навіть запах друкарської фарби викликає в неї асоціацію із «Вперед», а отже – і з рідним домом, – розповідає редакторка. – Цій жінці у руки випадково потрапив примірник нашої газети, і, за її словами, в неї «мало серце не зупинилося». Вона запитала, чи може якось передплатити «Вперед». Я відповіла, що в її населений пункт ми газету не відправляємо. Тоді вона попросила… надсилати їй газету «Новою поштою»! І навіть плата за доставку кожного примірника в 55 грн її не лякає”.
Розповсюдження газети – справа рук газетярів?
Зробити газету під час війни – півсправи. Вона ще має надійти до своїх читачів. В “Укрпошті” заявили, що розуміють важливість друкованого слова під час воєнного стану й готові сприяти передплаті.
“Місцева преса допомагає людям отримувати таку потрібну зараз інформацію про новини в районах і областях. Особливо для тих українців, населені пункти яких звільнено, це й один із символів повернення до звичного життя, яке вони через окупантів тимчасово втратили”, – запевняє директор департаменту поштових послуг “Укрпошти” Сергій Гречко.
Втім, редакції вже не мають довіри до монополіста. Газетярі згадують, що і в мирні часи керівництву цього відомства не вдалося налагодити доставку друкованої продукції передплатникам. З початком війни ситуація ще погіршилася.
Тому сьогодні розповсюджувати газети допомагають військові, міська влада, сільські старости, волонтери. І це, на думку експертів, дуже небезпечна тенденція.
Координаторка сумської експертної групи Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Алла Федорина вважає, що сьогодні, коли країна б’ється не тільки на полі бою, але й на інформаційному фронті, влада має негайно переглянути ставлення до друкованої преси.
“Треба насамперед змінювати політику, яку проводить “Укрпошта” щодо доставки газет. Усі їхні реформи – антидержавні. Марки – це добре, але людям потрібна інформація. Особливо зараз, коли ми мусимо протистояти агресивній російській пропаганді. Кинути пачку газет в магазині, замість того, щоб рознести людям, – це невиконання взятих на себе зобов’язань. Як результат, деякі редакції не оголосили передплату на цей рік. І це, безумовно, шкодить нашому інформаційному фронту”, – каже пані Алла.
На думку експертки, саме друковане слово допомагає людям виживати в складні часи. “Коли немає зв’язку, Інтернету, отримати інформацію можна тільки з друкованих видань. І я знаю, що люди, які залишилися в тому пеклі, плакали, коли бачили газету. Друковані видання сьогодні як ніколи потрібні людям. Я схиляю голову перед колегами, які продовжують “виходити” на прикордонних з росією територіях”.
Подякувати колегам хочеться і мені. А ще сподіваюся, що у майбутньому нам не знадобиться війна чи (не дай, Боже) інші катаклізми, щоб розуміти важливість і цінність друкованого слова.
Ірина АВРАМЕНКО
ФОТО з ФБ-сторінки Олексія Пасюги та сайту НСЖУ.
