Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Безпрецедентний випадок в історії місцевої влади відбувся на останній черговій сесії Нікопольської міської ради. Переважною більшістю депутатських голосів було прийнято рішення про закриття свого друкованого органу – газети «Нікопольська правда». Реакція жителів міста на цю подію неоднозначна. Одні схвалюють, мовляв міському бюджету буде легше, інші – засуджують, бо знають, що друкований орган міської влади «Нікопольська правда» має сторічну історію і повинен працювати в інтересах територіальної громади. Правління Нікопольської регіональної організації Національної спілки журналістів України оприлюднило «Звернення», в якому виклало свої пропозиції, щоб врятувати газету та закликало міських депутатів утриматися від прийняття рішення про закриття газети.
Чим вмотивована така позиція правління Спілки? На це та інші питання дає роз’яснення голова журналістської спільноти нашого регіону, заслужений журналіст України Володимир Глядченко.
– Будь яку справу, як правило, забезпечують люди. Діловий успіх – це професійні, відповідальні, компетентні, з високими моральними якостями, наділені організаторськими здібностями люди. Коли керувати береться людина з низьким рівнем освіти, безініціативна, мало компетентна та не професійна, а на додаток ще й з завищеною самооцінкою, то чекати від такого керівника результативної праці марно. Саме так сталося, коли міській голова призначив редактором газети кореспондента Олександра Олександрова. Впродовж трьох років він був не тільки редактором «НП», а ще й директором КП «Видавничий центр», якій існував тільки формально і до складу якого входила газета «НП». На жаль Олександров не мав професійних навичок організатора, керівника та менеджера. Він не зміг сформувати творчій колектив, зробити газету цікавою, щоб утримати своїх постійних передплатників та прихильників. Заради справедливості відмічу, що «Нікопольська правда» вже майже 10 років, як втратила популярність серед читачів і поступово наближалася до прірви. За цей час там змінилося більш десятка редакторів. Процес падіння загострився десь у 2011 – 2012 роках. Але саме за останні три роки відбувся остаточний розпад газети. Тираж катастрофічно падав і в 2016 році складав від 300 до 500 примірників. Газети не було в роздрібній торгівлі, також не було створено власного сайту в Інтернет мережі. Працівники редакції взагалі не приходили на роботу, бо умови для праці були відсутні (відрізане опалення, аварійне приміщення, вкрадені комп’ютери та інші негаразди). Вони вимушені були працювати в себе вдома, але при цьому всі вони отримували чималу зарплатню, і все це за рахунок міського бюджету. Засновник газети – міська рада та міський голова не звертали на це ніякої уваги. У 2017 році треба було бити на сполох, але замість цього депутати виділяють на перше півріччя з міського бюджету майже пів мільйона гривень для газети. Де хто з депутатів потім казав, що майже така сума була спрямована для підтримки газети і в другому півріччі. А що ж з газетою? В минулому році вона вийшла всього декілька разів, надрукувавши необхідні для органів місцевого самоврядування нормативні документи. Ті депутати, які підписались самі та виписали для своїх рідних «Нікопольську правду», потім скаржились, демонструючи квитанції, що протягом року газета до адресата не надійшла жодного разу!
Про реакцію Нікопольського правління НСЖУ.
Наша організація об’єднує журналістів міст Нікополя, Покрова, Нікопольського та Томаківського районів. На звітно-виборчих зборах, в яких до речі, брав участь голова обласної організації НСЖУ Олексій Ковальчук, журналісти в своїх виступах зазначали, що керівництво «Нікопольської правди» просто знищує видання. В колективі процвітає сімейність, необов’язковість виконання завдань та трудового розпорядку дня, в редакції відсутній бізнес-план розвитку, немає конкретики заходів по просуванню тиражу та реклами. Саме з цими питаннями я, як голова організації НСЖУ, звертався до міського голови Андрія Фісака. Він з розумінням поставився до висловлених аргументів. На першій нашій зустрічі він зауважив, що тішить себе надією, що керівник Олександров навчиться працювати. Коли я вдруге звернувся до мера міста з цією ж проблемою, то побачив, що оптимізму стосовно газети та її керівника вже не було: «Ну вмре так вмре. Сьогодні багато чого не виживає…» – зауважив очільник міста. Мені стало дуже сумно від такого вердикту. Маючи 45-літній досвід в журналістиці, мені не відомі випадки, коли б влада займалася похованням свого друкованого видання! Це значило розписатися в своєму безсиллі.
Людина, яка три роки обіймала керівну посаду, не понесла за свою бездіяльність жодної відповідальності.
Наша організація НСЖУ намагалася допомогти як редактору газети, так і виправити ситуацію навколо «НП». Ми запрошували Олександрова на збори правління спілки – намагалися і словом, і ділом допомогти йому. Направляли його в обласний центр та в Київ на різні курси по підвищенню кваліфікації, запрошували на навчання для журналістів, які організовувались у нашому місті (до речі безкоштовно). Але його нічого не цікавило, він вважав це для себе зайвим і не потрібним. В минулому році наші зв’язки з ним остаточно припинились. Рішенням загальних зборів Олександр Олександров був виключен з Національної спілки журналістів України з формуліровкою «…за втрату зв’язків із Спілкою та несплату членських внесків протягом 5-ти років…». Ми сподівалися, що така подія стане сигналом для засновника газети – міської ради, що вони зрозуміють – нарешті потрібен новий керівник. Але нічого не сталося… Людина, яка майже три роки обіймала керівну посаду, не понесла за свою бездіяльність жодної відповідальності. Щоб доповнити портрет Олександрова, наведу такий приклад. Один наш колега, поважна людина, який зараз є пенсіонером, і який в свій час давав Олександрову рекомендацію до вступу в члени НСЖУ, відчуваючи за нього відповідальність і, намагаючись врятувати його репутацію, сплатив за нього членські внески за два роки. З того часу минуло вже три роки, але ні вдячності, ні повернення грошей від Олександрова цей чоловік так і не отримав.
Про правові аспекти закриття газети
Якщо розглядати закриття газети з юридичної точки зору, то безперечно, все робиться законно. Але є моральні аспекти. В минулому році «Нікопольська правда» відмітила 100-річний Ювілей. На жаль святкових заходів з цього приводу не було. Газета є найстарішою, як в нашій області, так і в державі. Вона пережила лихі часи громадянської війни, голодомор, другу світову війну і велику відбудову нашого міста, висвітлюючи на своїх сторінках всі ці історичні події. До речі, після звільнення Нікополя від фашистів у 1944 році, вже через декілька днів випуск газети був поновлений, збереглося приміщення, колектив, матеріальна база, відновилося фінансування та зарплата. До однієї з своїх ювілейних дат «Нікопольська правда» була удостоєна вищої нагороди колишньої УРСР – Почесної Грамоти Верховної Ради України, а її редактор Микола Палкін одержав звання «Заслужений працівник культури УРСР».
Зрозуміло, що зараз ми живимо в інші часи, до друкованих ЗМІ інші вимоги, але ж «НП» є рупором наших міських обранців і саме вони є її засновником. Якщо говорити про кошторис редакцій газет комунальної власності, то всі розуміють, що в більшості своєму вони планово-збиткові. Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації» передбачає діяльність засновників та редакції газети. Засновник бере на себе відповідальність забезпечити оплату паперу, друку видання та комунальні послуги. Про це йдеться і в обласних програмах «Про підтримку районних та міських видань». Редакції, в свою чергу, мають забезпечити наповнення кошторису двома шляхами – задіявши інтелектуальний потенціал наповнення газети цікавим змістом, просувати газету на медійний ринок та ефективно займатися рекламою. Саме ці статті кошторису повинні забезпечити заробітну плату, премії журналістам і технічному персоналу. Засновник «Нікопольської правди» – міська рада, зробила колективу редакції погану послугу, забезпечивши працівників зарплатою. Їм самим не потрібно було працювати над змістом статей і пошуком реклами, не потрібно було конкурувати з іншими виданнями. Це й породило споживацькій настрій в колективі і у самого редактора.
Є Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» (редакція від 15.06 2017 року), яким чітко передбачено способи реформування друкованих ЗМІ. Міська рада мала була оголосити про вихід із складу засновника друкованого ЗМІ і перетворити редакцію з членами її трудового колективу у суб’єкт господарювання із збереженням назви газети, цільового призначення, визначення мови і тематичної спрямованості ЗМІ. Протягом чотирьох місяців з дня набрання чинності Закону, засновник та редакція були зобов’язані сплатити заборгованість із податків та обов’язкових платежів, ліквідувати заборгованість по заробітній платі та виконати інші фінансові зобов’язання. В свою чергу колектив редакції протягом трьох місяців з дня набуття чинності Закону мав прийняти рішення щодо своєї участі у реформуванні і подати міськраді пропозиції стосовно способу реформування. Але ніхто нічого не робив, бо розуміли, що залишившись без дотацій з бюджету, газета не виживе. Трудовий колектив не повідомив про свою участь у реформуванні протягом вищесказаного строку, а засновник – міська рада прийняла рішення про реформування самостійно і, наскільки мені відомо не надавши колективу пропозицій стосовно можливості реформування. На останній черговій сесії було прийнято рішення про припинення випуску газети і протягом місяця про це рішення повинно бути повідомлено міській громаді через друковані засоби. Так що правові питання по закриттю не викликають сумнівів.
Взагалі, якщо вести мову про місцеві друковані ЗМІ, відповідально кажу – вони майже всі збиткові. Читав, що де хто з «обізнаних» пише в соціальних сітях, що редакції живуть на широку ногу, одержуючи солідні зарплати. Протягом 26 років моєї редакторської роботи, та посади заступника голови Дніпропетровської обласної організації НСЖУ, якій відповідає за регіональну пресу, знаю, що друковані регіональні та міські видання не можуть бути прибутковими. В переважній більшості це іміджеві проекти, за кожним з яких стоять конкретні особи, які забезпечують фінансуванням, ну і, як правило, впливають на редакційну політику.
Чи насправді «Нікопольській правді» 100 років?
Стосовно сторічного віку газети. Деякі місцеві історики та журналісти зараз ставлять під сумнів 100-річчя існування «Нікопольської правди». Насправді перший номер газети вийшов у квітні 1917 року під назвою «Известия солдатских и рабочих депутатов», як друкований орган територіальної громади і був надрукований за кошти мешканців міста. Сьогодні засновником газети є міська рада, яка наділена тими ж самими повноваженнями територіальної громади. Назву «Нікопольська правда» газета отримала в 1944 році. Ми знаємо багато прикладів, коли друковане видання міняло свою назву. Районна газета «Південна зоря» почала виходити у 30-му році минулого століття як «Колгоспник Нікопольщини», а потім ще чотири назва газети змінювалась. У січні 2018 року в місті Павлограді відзначили 100-річчя з дня виходу першого номеру газети «Рідний край», але ж перша назва її теж була іншою і відповідала духу того часу – звалася «Известия уездного исполнительного комитета Павлоградского совета крестьянских, рабочих и солдатских депутатов». Але ж «Рідний край успадкував свою історію, яку жителі міста зараз не ставлять під сумнів. Аналогічна ситуація була з обласною газетою «Зоря».
Одна з наших міських приватних газет вже дійшла до того, що прирівняла газету «Известия солдатских и рабочих депутатов» до «Никопольских известий», яка існувала в Нікополі наприкінці 90-х початку 2000-х років і була взагалі приватною газетою. Мені прикро, що таку нісенітницю написала та газета, в якій зараз працює два колишніх редактора і колишній заступник «Нікопольської правди». Як же можна було «забути» державну регістрацію газети? Чого ж ви, панове, коли працювали в «НП» не ставили під сумнів вік газети? Розумію, тоді було не потрібно. Ви святкували ювілейні дати газети, отримували нагороди, подарунки, премії на честь цих ювілеїв. Тепер ви не там і вам нема ніякого діла до старенької «Нікопольської», в якій ви пропрацювали, впевнений, не гірші часи своєї творчої діяльності.
Якщо слідувати логіці недовіри, то взагалі і дату заснування нашого міста можна поставити під сумнів. Нагадаю, що в 1980 році ми святкували 200-річчя Нікополя. Потім завдяки наполегливих історичних досліджень було встановлено, що початок свого заснування Нікополь бере у 1639 році. Але ж перша назва нашого міста була Микитин Ріг, потім Микитино, потім Микитин Перевіз, потім Микитинська застава, а ще Слов’янськ. І лише в 1915 році Нікополь одержав статус міста. Не зважаючи на кількість назв, в цьому році ми будемо відмічати 379-річницю нашого славетного міста Нікополя.
Наприкінці хочу згадати народне прислів’я: «Дерева вмирають стоячі…», перифразуючи його можна сказати: «Газети, з «легкої» руки засновників і некомпетентних керівників, вмирають лежачі!»
