Вікторія Сидоренко: “Порівнюю поезію з тією живильною рідиною, яка заповнює всі наші порізи в житті, подряпини, травми”

Своїми роздумами на тему “Поезія в моєму житті…” поділилась дніпровська журналістка Вікторія Сидоренко.

“Я писала зі школи. І знала, що це роблю для себе. Прості слова складала до купи, щоб зрозуміти себе, світ і оточуючих. Інколи допомагало, а інколи заважало. Бо коли вночі просинаєшся від звідкись прийшлого першого рядка, то його або запишеш, або він зникне назавжди…

У школі моя поетична творчість виглядала так:

Пробач, листочку з поміткою осені,
Пробач, що суха, холодна і зла,
Пробач мені, жовтне, що в жовтні мріяла
Тихо мріяла про листопад.
Пробач мені, гілочко мого дерева,
Я ж… я забула тебе привітать
З вітром осіннім у ранній темені
Й холодом першим тебе обійнять…

Згодом студенткою в ДНУ відвідувала літстудію, якою керував незабутній український письменник і викладач Володимир Буряк. Здається, він підштовхнув до росту. Теплі літературні вечори з однодумцями за чаєм із ванільною сушкою провокували на писання.

На Івана Купала, 7.07 1990 року, літературний оглядач “Прапора юності” Олег Ільїн друкує частинку моїх студентських поетичних творів. Як на зараз, то вони дещо високопарні, трохи розхристані, але пережиті мною і ні грамки не редаговані.

Я нічого не хочу сьогодні,
Тільки б запаху бруньок духмяних,
Тільки б коси погладити верб зеленавих,
Тільки б квітів нових і незнаних…
Я нічого не хочу сьогодні,
Тільки б мати дитя колисала,
Тихо пісню вкраїнську співала,
Як зозуля, його б не лишала…
Я нічого не хочу сьогодні,
Тільки б син міг водою умитись,
І від праці своєї стомитись,
І людській доброті помолитись…

А потім змінилося особисте життя і настала пора ненаписаного вірша.

Так боляче
Колись я помилялась,
Так довго
Не зверталась до віршів.
Так складно
Я сім’ю свою складала,
Де він і де вона, і де є син.

Так здорово
згадати про минуле,
Так гаряче
відсвяткувати сину рік,
І так раптово я сама збагнула,
Що ненаписаним віршем став чоловік.

Поезія часом освітлює і зараз моє життя, але впевнено можу сказати, що вона завжди була мені другим пілотом. Часом вона вимагає віддати їй штурвал повністю, а інколи кермо треба забрати, і керувати самій.

Коли йдеться про поезію, то я згадую воєнну драму “Англійський пацієнт” з Жульєт Бінош. Там, між іншим, розповідається про загадкову рослину Африки. Якщо на її стовбурі вирізати сердечко, рослина заповнюватиме його рідиною. І наступного ранку людина може пити цю цілющу водичку.

Я і порівнюю поезію з тією живильною рідиною, яка заповнює всі наші порізи в житті, подряпини, травми.

До речі, канадський письменник Майкл Ондатже, за однойменним романом якого знята драма, вважає, що поезія — це шепіт коханим, друзям, собі. Скоріш за все, я шепочу собі. І кайфую від нового влучного слова та ейфорії дістати з-під подушки простий олівець.

І що нового є в підмісячному світі?
Нічого,
Крім очей твоїх і брів, які мені не в змозі дать спокою.
Я вірна небу, у якому гріх пахне первоцвітом і весною.
Нічого…
А у тебе очі сині.
Такі були у когось ще колись.
Але вони стають моїми, бо я їм вірю –
Вірю в їхню вись.
Нічого нового.
Як жаль безглузду думку.
А, може, це та правда, котра не живе.
Знайти в очах чиїхось порятунку й свою загибель –
Чи не нове?

Вітаю вас, друзі, з Днем Поезії! Пишіть, радуйте і радійте, що вона вас любить.

А ще велика дяка натхненній команді обласної Спілки журналістів за організацію поетичного флешмобу. Вона подарувала одну із приємностей, якою теж захищаємося від війни”.