Друге народження Семена Ковальчука

…В журналістському та літературному житті Дніпропетровщини відбулася по-справжньому знакова подія: у видавництві «Ліра» під назвою «Віддайте мені мене…» вийшла друком книга вибраних творів прекрасного придніпровського Майстра Слова Семена Даниловича Ковальчука. «Його – йому» віддали його рідні та близькі. Як сказано у цьому ж виданні, воно здійснено «коштом родини Семена Даниловича – дружини Таїсії Миколаївни, доньки Лесі Шаєнко (Ковальчук) з чоловіком Борисом і дітьми Астою і Максимом, сина Олексія Ковальчука з дружиною Наталією та донькою Анастасією». І це той дійсно добрий приклад того, як саме рідним та близьким будь-яких авторів треба ставитися до їхньої журналістської та літературної спадщини.

Без всякого перебільшення, це видання є всі підстави назвати другим народженням Семена Ковальчука. Адже він справді, ніби заново народився. Он вона, його вагома книга вибраних творів! І це не просто солідний том його поетичних та прозових творів. Це томище! 596 сторінок! Розмір книги – трохи менший формату А 4! А скільки тут знімків його юності, молодості! Гортаєш – і тут же ніби стаєш поряд з ним…

Так склалося у творчому житті Семена Даниловича, який з повною віддачою сил працював на обласному радіо і в обласній газеті «Зоря», що при житті видати йому хоча б малесеньку поетичну або прозову книжечку (такі видання тоді називали «метеликами) так і не пощастило. Гірко говорити про подібні речі, але тоді його рукописи, які він приносив до Дніпропетровського видавництва «Промінь», навіть не реєструвалися. І не тому, що в художньому плані вони були недосконалими. Навпаки! Порівняно з багатьма «маститими» авторами тих днів (ох, уже ж ці «маститі» різних часів і епох!) вони мали набагато вищий художній рівень. А не реєструвалися тому, що Семен Данилович не хотів (і не міг!) бути підкопитним у тих, хто ділив (і поділив!) тоді дніпропетровських літераторів на «своїх» і «не своїх». «Я не повія, не футбольний м’яч», – писав він у ті дні. Така, на жаль, правда, подобається це комусь чи ні. І ось – нарешті! – є книга вибраних його творів. Як сказано у цьому ж виданні, тут представлено і його поезію, і прозу, й листи та щоденники, а також спогади про цю дійсно талановиту і самобутню людину.

В короткому відгуку на цю книгу, ясна річ, немає можливості всебічно проаналізувати творчість Семена Ковальчука. Однак хочеться хоча б доторкнутися до деяких його рядків. Скажімо, ось до оцих поетичних. Як тільки тут все прозоро й зрозуміло, як тільки прозоро й зрозуміло! Вдумайтеся: «На моєму полі, мов знамено, Дозріва поезії врожай». Врожай поезії!.. Як здорово! Або ось тут: «В моїм зітханні зависає слово, Як жайвір, в серці пісня зависа…» Побачили? Почули отого жайвора? Або ось оце червоне листя осені: «Червоне листя падає і стогне Червоними серцями на землі». Що ж, така вона, осінь, також буває… Як і його колиска – степ: «Довкола степ – колиска колоскова – Моєї долі втіха і тривога…» Як і його село: «Моєї юності багаття – Мого села нелегка доля». А ще – його дуже тривожив двадцятий вік: «Двадцятий вік – Болить мені, гнітить…» А  боліло й гнітило тому, що над світом дуже часто нависало воєнне страхіття. Однак поет, як завжди, поклонявся оптимізму: «…вибухи квітів весняних Сильніші від бомб на землі». Й це також правда. Як і його життєве кредо: «Я живу, щоб землю привітати, В серці болі й радощі нести». Ну, а це взагалі як своєрідна поетична крапка: «Під знаменом батьківської віри Смертний, я для вічності живу». Чистота думки і серця! Це все складові його творчості.

Вірші Семена Ковальчука не просто читаються й перечитуються. Все набагато серйозніше: з кожним прочитаним рядком перед тобою постає по-справжньому висока літературна постать. Як, до речі, і в його ж прозових творах. Як і в щоденникових записах, які досить часто є своєрідними літературними або журналістськими новелами, або поезією у прозі, де він щоразу говорить про найдорожче. Ось хоча б отут: «Заспане небо кліпало безліччю зірок». Небо – кліпало зірками!.. Це треба було побачити! І він побачив. Як і інше: «Вечір… Зовсім тихо. Така тиша, що аж серце скавучить, наче бездомний пес…». А ось ці його рядки, ніби синівська сповідь перед матір’ю: «Згадав про матір. Я так мало бачив її, немов у сні. І розмовляв мало, аж страшно!.. Спокійної ночі, матусю».

Звідки витоки його поетичної й прозової досконалості? А ось звідси: «Ще будучи малим, я відчував якусь симпатію до сонця, до весни, до природи…» От і потягнулася душа до пера. А далі вона ж – розгорнулася: «Так хочеться щось написати про рідний край ніжне-ніжне, щоб розхвилювало кожному душу до дна…» А як вам ось така відвертість? «Я буду шукати таких людей, щоб вірити їм, жити з ними все життя!» Ну, а далі – персональний наказ власному серцю: «О, як хочеться жити, працювати, творити для людей. Подолаю усе-усе, що заважає рухатися вперед. Хай живе Життя!» А скільки душевного батьківського трепету ось у цій його відвертості: «Сьогодні о 15 годині моя рідненька Ася народила сина! Вага малюка – 3 кг 960 г, а довжина – 53 см. Хай росте здоровий і розумний! Хай таланить йому завжди і у всьому!»

Семен Данилович щиро кланявся кожному прожитому дню і року. Ось лише одне посилання: «Прощай, рік 1963-й! Багато хорошого повчального приніс ти для мене. Відпочивай в архівах минулого, а я піду далі своєю дорогою. Мені ще багато-багато бачити, чути, працювати, пізнавати! Я крокую у житті! Значить – я щасливий!» А ось ще один запис через 11 років: «Спасибі йому, 1974-у, за сина! Спасибі йому, моїй дружині і всьому на світі за оту нашу маленьку крихітку, сподіванку нашу. Спасибі йому за те, що Леся побільшала на цілий рік…»

Щирість, відвертість, розгорнута душа. Таким був (і залишається!) Семен Данилович Ковальчук. І чи то в своїх буденних бажаннях («Захоплююся садівництвом. Дістав хороші сорти винограду, горіха, персиків. Завтра посаджу» або «Купив фотоапарат «Смена-6» за 7 крб. Хочу фотографувати дійсність…»), чи то в своїй громадянській позиції: «…ідея у мене одна – любов до Батьківщини, оптимізм». Він скрізь був відвертим і щирим. А ще він так сподівався, що «…ці нотатки будуть нагадувати мені в старості про юність»…

Гортаючи книгу вибраних творів Семена Даниловича Ковальчука, народилася ось така думка: а чому б Спілці письменників України не почати приймати до своїх лав ось таких людей після того, як вони вже відійшли за Межу Вічності? У них же стільки прекрасних творів! І не отих куценьких літературних «метеликів», якими колись так гордилися різного роду «маститі», а творів справжніх, високохудожніх. От і зняти б нинішній письменницькій організації гріхи свої «попередників». Адже невизнані письменники своїми творами працювали на державу Україну, славили її! І тепер їх – за поріг?.. До речі, таку роботу треба здійснити не лише на Дніпропетровщині, але і в масштабі всієї України. А це десятки, а то й сотні дійсно гідних літературних імен. Якщо ж конкретно говорити про Дніпропетровщину, то тут серед тих, хто пішов за Межу Вічності, є по-справжньому високі літературні імена, такі, як Семен Ковальчук, Віктор Сидоренко, Іван Кошицький, Юрій Камінський, Володимир Михайличенко, Михайло Романушко, Павло Кашаєв, Олександр Тараненко – і цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Не можна забувати народні таланти і їхні твори! Інакше в українській літературі з часом можуть залишитися лише «метелики» різного роду «маститих». Треба вчитися шанувати Слово! І вчитися шанувати тих, хто підносив це Слово до сонця й до людського серця. Низький уклін світлому імені й усій поетично-прозовій творчості Семена Даниловича Ковальчука!

Олександр ПІЛЬОНОВ,

заслужений журналіст України.