Микола МИКОЛАЄНКО: «ДОБРОЗИЧЛИВИМИ ОЧИМА ДИВИВСЯ НА СВІТ»

Сьогодні сороковини по смерті  українського  поета, прозаїка і  драматурга, перекладача з татарської мови Миколи Миколаєнка. У грудні  ми збиралися урочисто відсвяткувати сторіччя письменника – він не дожив до цієї дати всього  кілька тижнів. 

Микола Антонович залишив нам чотири десятки книжок, останньої з друку не діждався. Прожив довге і нелегке життя, про що засвідчують і  спогади письменника, зокрема,   про голодомор 1932-1933 років, який він пережив.

Ця публікація увійде в книгу пам’яті про журналістів Придніпров’я, яких уже нема з нами.   Микола Антонович свого часу  плідно потрудився і на цій ниві – редагував криворізьку міську газету «Червоний гірник», працював  головним редактором Дніпропетровської студії телебачення.

Пом’янімо  добрим словом світлу і талановиту людину, яка доброзичливими очима дивилася на світ.

Дніпровський письменник і ветеран журналістики Микола Миколаєнко (1919-2019) – патріарх української літератури в Україні – не дожив до свого столітнього ювілею всього кілька тижнів. Народився 5 грудня 1919 року в селі Мар’янівка на Криворіжжі. У червні 1941-го закінчив Запорізький педінститут. Учасник німецько-радянської  війни з перших її днів. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня та медалями. Працював редактором криворізької міської газети «Червоний гірник» (1953 — 1960),  головним редактором Дніпропетровської студії телебачення. Член Спілки письменників України з 1958 року.  Автор чотирьох десятків поетичних книжок, повістей і оповідань, публіцистики, п’єс. Продовжував працювати до останніх днів.

Мені пощастило  зустрічатися з Миколою Антоновичем і брати у нього  інтерв’ю. Перше присвячене темі голодомору –  що це таке, він знав не з чуток. Друга розмова відбулася за кілька років  до його смерті.   У такій послідовності я їх і подаю.

«Кожен виживав як міг…»

Спогади про Голодомор 1932–1933 рр.

– Народився я в селі Мар’янівці, – згадував письменник, – є таке село між Кривим Рогом і Лозуваткою, на річці Інгулець розташоване – кілька рядів вулиць, гора. Була церква невеличка, дуже красива, – її зруйнували.

Господарем Мар’янівки до революції був пан Ходин – він розбудовував це село, привозив сюди людей з різних країв. І село було мальовниче, красиве. Інгулець був тоді такий чистий, такий прозорий, що просто брали отак воду, пригорщею в долоні, й пили без усякої очистки. І видно було на глибину – яка риба там. Дуже затишне місце, із такою заплавою, – там раків ми любили ловити. А далі плесо велике водяне, де була глибока яма – ми називали її ковбанею. Отам ловили і рибу, і раків, і найбільше щука траплялася. А одного разу я сома ледве витягнув – з болота, за зябра витягнув –  такий великий був. От там я жив, поки не закінчив четвертий клас. Там знаходилася початкова школа, працювали вчителі Андрій Пимонович і Анастасія Петрівна Хохли (їхнє прізвище Хохол). Там кінчали школу і мої мама та батько – так що це давня школа була, а зараз її немає –  закрили, зруйнували. Все там по-новому…

Коли я підріс і міг щось розуміти, церква вже була зруйнована. Казали, що внизу церкви, у підземеллі, поховані донька пана Ходина Мар’яна і сам пан Ходин. Раніше село називали Ходинове, а зараз Мар’янівка, на честь юної покійниці. Все це розламали, очевидно, під час революції. Я застав уже уламки стін з кольоровим склом. Дуже красиво було. А кілометрів сім від нашої Мар’янівки – Лозуватка, величезне село. На початку села була церква –  туди мама водила всіх своїх дітей. Ми любили ходити у церкву, поки її не закрили. Це було до голодомору. А школу зруйнували вже після війни, вже зараз. Шкода –  школа була така симпатична… Тепер діти ходять кілометрів два чи три від Мар’янівки, де є школа.

–  Скільки вас було в сім’ї?

– Мама моя, Фросина Родіонівна, була сиротою, і коли вони побралися з моїм батьком Антоном Юхимовичем Миколаєнком (а вона була Марущенко), то народила першу дівчинку Оленку. Я її не пам’ятаю – вона маленькою померла. Мабуть, померла вже у голод 1921 року. А потім народився я. За мною були Віра, Петро, Надя, Олекса і Віталій. Отже – семеро:  двоє, Оленка і Петрик, померли маленькими, а решта померли вже у віці. Залишилися я і моя сестра Надя. Двоє. Сім’я велика була, добра.

Коли ми вибралися від діда Юхима, перебрались у свою хату, яку батько поставив – це я вже пам’ятаю – десь у 1927 році, то тоді до нас переселилися зведені мамині брати – Василь, Іван, Грицько, бо їхнього батька розкуркулили, одібрали все, вислали, і тоді їм, маленьким і старшим, ніде було дітися – забрали їх мої батьки. Так що в сім’ї було завжди натовпом…

– Це було велике село чи маленьке?

– Мар’янівка менша за Лозуватку, але село велике. Кілька довгих вулиць. Була початкова школа, і коли я закінчив четвертий клас у Мар’янівці, то мені довелося ходити до Лозуватки. Для мене, малого, це було дуже далеко. Коли у вересні починалася школа, воно ще нічого, але ж далі –  сніги, дощі, грязюка, взутися немає в що – то постолики, то якісь чуні, то бозна-що на ногах, то материні шкарбани взуваєш, а воно ж на мої ноги не годиться: мозолі, всякі водянки, і все мокре, протікає.

Мар’янівка була напівселом, напів робочим поселенням. Люди, не маючи змоги заробити в селі, ходили на роботу на рудник десь кілометрів вісім-десять, шахтарями працювали, добували в кар’єрах руду, згодом у шахті, коли з’явився підземний виробіток, – там працювали мій батько, дядько Олександр. Отака була доля.

– А ваша мама мала якусь професію?

– Мама не мала жодної професії, бо стільки своїх дітей, стільки прийшлих дітей родичів по материній лінії. І по батьковій. Так що їй було не до цього – дай Боже, щоб вона нагодувала всіх діток. Ото її найважливіша професія: виховувала дітей, з батьком орала, засівала ниву, доїла корову, вигодовувала курей, качок, порося.

А батько, коли тепло, коло землі в селі працював, сіяв сорго, кукурудзу, мав пару коней, пару корів, мав плуга – отаке, по-дрібному. Обробляв з мамою землю, збирав урожай. І ми, діти, щасливі були рано вставати, ще до зорі, їхати в степ, слухати жайворонка, посмітюху (різновид жайворонка), ловити ховрашків. Я полюбляв, коли настали гіркі часи, голод, – виливати ховрашків. Наливаєш води у ямку, він вилазить, хапаєш його… Таке смачне м’ясо було…

– Як ви і ваша сім’я вижили в голодомор? Скільки продукції забирала у вас держава?

– Це питання складне, бо кожен виживав як міг. Батько працював на руднику і щось мав – він там одержував якісь пайки, приносив цукор-рафінад, звичайно, все це у мізерній кількості, і нам, кожному з дітей, тільки уприкусочку діставалася якась грудочка цукру. Ну, тато часто не міг приїздити – тільки на суботу-неділю. Щось привозив. А так – мама корову доїла. Або люди приходили до нас, брали коней, щоб зорати, і за те теж щось натурою платили. Але це було десь, мабуть, до 1928 року.

А згодом почалося…

Стали складати списки, хто куркуль, хто середняк, хто бідняк і кому що: куркулів розкуркулювали, середняків – розкуркулювали, бідних –  розкуркулювали! Так справді було. Хто хитріший, той міг уникнути цього. Зразу розкуркулювали найбагатших. Потім середніх. А затим – давай-давай, вижимали! – і бідних стали розкуркулювати. Одних, найбагатших, висилали найчастіше на Соловки. Слово Соловки – це було щось таке страшне! «Послали на Соловки!», «І цього на Соловки!» А потім, уже значно пізніше, я дізнався, що на Соловках доживав свого віку й останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. А тоді що, як дитина, — «Соловки, Соловки…» Жах!

Дядька по мамі Бурлаченка Петра розкуркулили. За що? За те, що мав кілька коней. Так у нього в  сім’ї налічувалося тринадцятеро осіб! Йому треба було якось цей колектив годувати. І вчити. Усі вони старалися, недосипали, і вночі і вдень працювали – і ось така їм шана: розкуркулити, все забрати, загребти!

– Миколо Антоновичу, чи вам відомо, скільки людей померло під час голодомору?

– Було не до статистики. Тут вийшла така історія: коли розкуркулили дядька, зведеного маминого брата, коли розкуркулили ще когось – я зараз вже не пам’ятаю, бо я був малий, уночі крики, люди плачуть, бігають, не знають, що робить… Батько передбачив біду, відтак, своїх пару коней, двох корів, плуг і що там ще у нього було, – все одвіз і здав у колгосп. За СОЗу (спільний обробіток землі) майно не усуспільнювали. Тепер усе здав і сказав:

–  Я пішов у Кривий Ріг.

Не поїхав, а пішов. Бо тоді ж транспорту не було. Це сталося 1930 року. Влаштувався в Кривому Розі на рудоремонтному заводі – слюсарем, токарем: мав золоті руки. Умів усе, і шофером та столяром.

А в цей час починався голод. Не в 1933-му – то був апогей. Він починався поступово з 1930-го… 1931, 1932. А як грянув 1933-й, – люди вимирали. Коли батько перебравсь у Кривий Ріг, я вже закінчив четвертий клас і пішов навчатися в Лозуватку. Там була середня школа № 1. Оце ж я вам розказував, як мені туди важко було ходити голому, босому – ніде взяти, без штанів. І я проходив туди пів п’ятого класу і втік у Кривий Ріг! До батька. Прийшов на завод серед ночі. Мене не пропускають на прохідній, звичайно, я дитина.

– А кого тобі треба?

– Антона Миколаєнка, – кажу. – Я його син.

Одвели мене у цех. Батько ледь не вмер, побачивши мене, кинувся з криком:

– Хто помер? Мама вмерла? Брати? Сестри? Хто помер?

Я його заспокоїв:

– Не хвилюйся. Всі наші живі. Але далі я там жити не можу. Вчитися не можу. Я прийшов до тебе, і роби зі мною що хочеш.

Отак я й залишився з батьком у Кривому Розі. А десь через півроку, влітку, батько забрав усю сім’ю. Уже йшли чутки: там той помер, там той. Там баба, там дід. А потім ще страшніше: отам дітей своїх поїли!

Ми, діти, боялися виходити з хати. Це ж так страшно! І попри ці страхи, попри те, що казали: в Глибокій балці сидять бандити і ловлять людей, з’їдають їх, – я все-таки пішов у Кривий Ріг, не побоявся – виходу не було! Або там мене з’їдять, або дома мене з’їдять.

Так що це була ситуація, коли людина вже байдужа, вже їй не страшно нічого. Коли вона бачить трупи, коли все вимирає й ніхто нікому не може допомогти. Отака безнадія, безпросвітність – чорна ніч насувається!

Жертви голодомору я все-таки бачив. Коли ми жили на Першій дільниці у Кривому Розі – а це був саме 1933 рік. Будівельники зводили знаменитий завод «Криворіжсталь». Отоді я бачив людей, які гинуть.

Був барак –  великий, там всі такі довгі бараки були, і в тому бараці розмістилася їдальня для робітників. Був там і відсік для ІТП – інженерно-технічних працівників. Це були іноземні інженери і наші, яким давали пайок у їдальні. Чи просто годували краще. І вони залишали на столах голівки від з’їденої тюльки. То я охотився на ці голівки од тюльки й приносив їх додому, щоб якось підтримати сім’ю. А ще мене виручали машини, які возили макуху, тобто спресовану лузгу соняха . Після того, як олію вичавили, залишаються такі круглі або квадратні плити. Ото я, бувало, стою на повороті і чекаю. Ледь машина уповільнила швидкість – я стрибаю, хапаю макушину і – драла додому, біжу, щоб нагодувати сім’ю.

Бачив я і трупи. Якось зі столовки вийшов, нахапавши тих головочок, і хочу швидше донести їх додому, а бачу – тітка йде попереду. Раз – упала. Я до неї – а вона вже мертва.

Особливо багато стариків помирало. Другий раз ідеш – дід попереду впав, і немає людини. Куди не йдеш – хтось обов’язково падає замертво.

Я в Мар’янівці трупів не бачив, але мати розказувала: там ‑ ціла сім’я вимерла, там діти померли, а там – бабуся… Хоча один труп усе-таки бачив. Бо мого дядька Олександра Миколаєнка дружина в голодовку повісилася! Від безвихідного становища – не знала, як годувати сім’ю!

– Як письменник і поет, ви описували коли-небудь пережите в голод у своїх творах?

– Ніколи нічого не писав. І писати про це було категорично заборонено. Коли в «Червоному гірнику»  (міській криворізькій газеті), здається, Чечельницький написав про голод, то його зразу замели – і не стало ні голоду, ні Чечельницького…  Але зараз я написав кілька віршів, пов’язаних зі споминами про голод. Вони увійшли до останньої збірки «Українські джунглі».

– Те, що ви пережили в дитинстві, посилило вашу віру в Бога чи навпаки? Чи ніяк не вплинуло на вашу віру?

– Ви знаєте, у селі Лозуватка, де була церква, жила мамина рідна сестра Ївга. Так її звали. А як паспорти стали виписувати, то її записали Євгенія. У неї був чоловік Гаврило, який мав водяний млин. Млин – унизу на Інгульці, а вгорі – церква. Велика красива лозуватська церква. Вона була у так званому Шостому кварталі. Ми ходили туди, бо вірили. Мама нам завжди розказувала про Бога. Вона колись ходила в Київську Лавру і про все це нам розказувала. І ми свято вірили. А почалася ж уся ця катавасія, колективізація, після непу, який дав якийсь поштовх – пішла розвиватися промисловість. Я пам’ятаю:  приїздять у село дядьки, вимінюють на намисто якісь продукти, привозять матерію – на сорочки. А то ж мати все з коноплі тіпала, вибілювала полотно, ткала і сама робила всю мануфактуру і шила нам. А тут вже з’явилася можливість кращого життя.

Так от віру в Бога вибивали нам з голови. В школі почали говорити – ми безвірники, Бога немає, це вигадки. Поки не вбили Павлика Морозова, а звернули, що це рідня вбила, а Павлик – герой-піонер. Це ж усе поставало нам перед очі, якимось чином впливало на світогляд, вбивало отой дух релігійний. Але як кішка дорогу перебігла – перехрестився… Так що закладене в дитинстві жило. І зараз у мене у віршах є Бог, Господь і релігія – це вже на іншому ступені. Дух, який стримує. Це повинно бути в людині. І я з глибокою повагою ставлюся до людей віруючих, шаную їхню віру, розумію їх.

– Чи багато церков зруйнували?

– Я знав тільки дві церкви – у Мар’янівці і Лозуватці. Я не пам’ятаю, коли зруйнували мар’янівську. Школярами ми бігали в цю церкву, вона ще стояла. Вибивали шматочки кольорового скла — воно нам знадобилося, щоб дивитися на затемнення Сонця. І лозуватську церкву теж зруйнували. У Кривому Розі – при в’їзді з Мар’янівки в Кривий Ріг – велика церква була. Її не зруйнували, а просто закрили. Зробили чи склад, чи зерносховище.

Для загальної ситуації, яка була у Мар’янівці, я хочу показати вам такий контраст. Неп. Люди почали будувати собі хати, відбувалося багато весіль, позодягаються по-святковому, намиста багато в жінок, стрічки висять, на голові вінок – краса, все таке святкове, радісне.

У селі жив гармоніст Микита Кучеренко. Мав покручені ноги, але прекрасно грав. Коли його виносили на вулицю й він починав грати, з усієї Мар’янівки туди збігалися молоді і діти. Було так весело – танцювали, співали. А як настали сози («спільний обробіток землі»), колгоспи, стало зразу в селі тихо, ніяких танців, співів. Усе мертве. Потім почалося – там у дворі нікого не чути, тут нікого не чути. Одних вислали, других розстріляли. Тиша у Мар’янівці настала – страшно вийти з дому. Не можна було вийти дітям – боялися. Мати застерігала: – Ти що? Не ходи! Тебе піймають, з’їдять!..

Отак на зламі двох періодів – після непу, коли почало щось оживати, і раптом чорна ніч упала! Зараз це неможливо передати. Але тоді таке пригнічення відчувалося, таке становище – ну, нікуди подітися: хоч сюди – смерть, хоч туди – смерть!

– Як ставилася влада до священників?

– Безкомпромісно. Це класові вороги! Їх багато поарештовували, багато з них повтікали, але в основному їх висилали на Соловки.

– Чи в подальшому своєму житті, Миколо Антоновичу, ви згадували цей досвід, який пережили?

– Воно ж завжди в голові. Особливо поки батьки були живі, перепитували мене: «А ти пам’ятаєш такого-то односельця, що вмер?» А зараз, коли можна все згадувати і розказувати, стільки вже в голові лихого, що просто не хочеться все це витягувати на світ божий. Хочеться чогось світлого… А його нема й нема, цього світлого. Й коли буде — невідомо.

– Чи одразу після голоду вдома ви говорили про це?

– Вдома постійно про це говорили. Але не вголос, а шепотіли, щоб ніхто не чув, щоб не донесли – боялися ж. Навіть  через багато років після репресій, після голоду, після того, як наших студентів хапали серед ночі – в гуртожиток було приїздять і забирають. Про який голодомор можна було писати, згадувати? Тема заборонена. Наших трьох хлопців за що репресували? Ось так сидять за столом у кабінеті марксизму-ленінізму. Там висять портрети Леніна й Сталіна. Один і каже:

–  Ви дивіться: в одного який лоб – лобище, а не лоб! А в другого на два пальчики…

І все. Більше не було нічого. Усіх трьох студентів забрали. І так я й досі не знаю їхньої долі. Ці хлопці – Василь Шабля, Віктор Андрієвський та Іван Руденко. Їх трьох загребли! Це до голоду не стосується, але показує всю ситуацію в країні. У Запорізькому педінституті в ті часи, пригадую, заарештували також професора, викладача старослов’янської мови Д. А. Зінчука.

Можу ще додати, що був голод після війни, 1947 року. Тоді померла від голоду і туберкульозу моя двоюрідна сестра Рая Миколаєнко. Її батька Олександра і мого батька Антона, рідних братів, убито на війні.

Чим рятувалися в голод? Ховрашків виливали, голубів ловили, траву їли – лободу. Була ще така рослина левурда – вона запахом схожа на часник, її їли. Кашку з акації. Це все було рятівне. Що траплялося – все їли. Жахливо. Десь якась шкура валялась – і її зварили й з’їли! Точно, як під час блокади Ленінграда. Моя покійна дружина Валентина пережила ту блокаду в роки війни. Там таке страшне було тільки в Ленінграді, а у нас – на всій Україні.

– Чи достатньо, на ваш погляд, розповідається молоді про те, що люди пережили в роки голодомору?

– Я не можу зараз сказати, бо через хворі ноги майже ніде не буваю. Але те, що до цього було, – то абсолютно мало, недостатньо. Останнім часом, правда, оповідається більше. Книги випускаються, фільми. Зараз і я абсолютно вільно про все це говорю. Та завжди дивуюся, що є люди, які не визнають голодомору. Як можна не визнавати того, що було? Лідер комуністів Петро Симоненко заявляє: «Не було голодомору в Україні». Як можна так безвідповідально заявляти перед усім народом, коли багато людей ще все пам’ятає… Молодші знають повоєнний голод. А мені випало пережити всі три голоди  – хоч я не пам’ятаю 1921 року, але знаю, що тоді померла від виснаження моя сестричка…

 «Циганка нагадала мені, що помру молодим»

Друга  наша розмова  несподівано почалася з постаті актора Євгена Вєсніка, якого Микола Миколаєнко чудово пам’ятає. Батько актора  Яків Ілліч Вєснік (1894 – 1937) був начальником будівництва і директором Криворізького металургійного комбінату.  А мати – Євгенія Еммануїлівна як голова жіночої ради вела велику роботу з організації поліпшення побуту робітників.

– Женя Вєснік? Це ж був зірвиголова! –  одразу пожвавішав Микола Антонович. – Я його чудово знав по Кривому Рогу. Він, правда, вчився в десятій школі, а я у восьмій. Але зустрічалися по-вуличному. Такий батько в нього був поважний,  мати – громадська активістка. Це була чудо-пара. І їх репресували…

Вєснік-старший якось приїхав разом із Григорієм Петровським до нашої нової школи. Коли її побудували, вона вважалася найбільшою і найкращою в Україні. І ось Яків Вєснік заводить Петровського подивитися на нашу школу. Всеукраїнський староста ще мені й руку тиснув, бо я сидів на першій парті, а він поряд стояв. Я думав, він високий, а він зовсім невисокий. А Євгенія Еммануїлівна Вєснік була до того активна в жіночому русі, пробивалася скрізь! Її всі знали навіть більше за її чоловіка. Доходила до кожної сім’ї. Це просто чудо! Ось такі були люди…

– Миколо Антоновичу,  ми Вас знаємо як педагога, який по війні був директором школи, знаємо як талановитого публіциста, поета, садівника молодої літературної парості. А чого ми про Вас не знаємо?

– Ну, мабуть, те, чого я й сам не знаю про себе. Або забув. Якось у студентські літа мені гадала циганка й сказала: «Ти молодим накладеш головою». Потім я написав вірш, звернений до циганки: мовляв, ти мені нагадала, а я тобі, циганонько, все золото віддаю лиш за те, що ти мені збрехала…

Однак, була  одна пам’ятна подія у Вільнюсі. То був січень чи лютий повоєнного 1946-го року. Я доходжу, здається,  до театру опери, а навпроти – башта Гедиміна. І раптом чую позад себе постріл. Повертаюся – лежить військовий, щойно вбитий. Підбігаю – капітан. Мертвий. У нього звідкись стрельнув снайпер. А я ж ішов метрів за п’ятдесят перед ним. Снайпер цілком міг убити  мене, але, мабуть, обрав вищого за званням – той капітан був, а я – лише старший лейтенант. А скільки такого в житті було…

–  І на фронті?..

– Ну, а на фронті – то я вже мовчу. Якось осколком мене поранило в губу, а якби трошки вище, в голову,- я б з вами зараз не розмовляв.

– З якого року Ви живете в Дніпрі?

– З 1960-го. Дніпро зараз став, звичайно, більший, упорядкованіший. Там, де нині річковий порт, у 1960-му якийсь ліс валявся. Набережної не існувало. Це все потім постало. Так що Дніпро за ці роки дуже змінився.

– А чи уявляли Ви себе емігрантом, поза Україною?

– Мені важко відповісти, бо я ніколи не бував за кордоном. Ну тепер то був – бо Литва і Росія стали закордоном.

Але добре пам’ятаю війну, коли опинився в Росії, далеко від України, пережив страшний сердечний біль. На той час уже мав вищу освіту. На початку літа 1941-го, коли гриміла війна, я складав у Запоріжжі останні екзамени. Мені вручили диплом із відзнакою. Мав запрошення від Інституту літератури в Києві до аспірантури. Але всі плани перекреслила війна.

Були в моєму житті ситуації, які могли б мене викинути з Радянського Союзу. Коли демобілізувався по війні, сестра показала криворізьку газету «Дзвін». У жовтні-листопаді 1941 року її редагував поет-самостійник Михайло Пронченко, якого за патріотизм швидко усунули від редакторства. І ось сестра показує один номер, а там – антикомуністична, антисталінська, антирадянська стаття. І підпис «Микола Миколаєнко». Уявіть собі:  якби я не був під час війни в армії, хіба б зі мною розбиралися?.. В такому разі міг би податися десь світ за очі.

Але в мене натура гніздова. Я люблю своє гніздо. Тяжко почувався на початку війни в Горьківському військовому училищі. Так далеко від дому! Та ще Україну ворогові здають. Що не день – то по місту, по два, по три. Ми, курсанти, пишемо рапорти начальникові училища генерал-майорові Глєбову:  «Пошліть нас на фронт захищати Україну!»

– А газетярська робота в довоєнні роки не нагадувала Вам прогулянку мінним полем?

–  До війни я працював редактором мови у газеті «Червоне Запоріжжя»,  а перед цим був ревізійним коректором. Перед підписом редактора мав вичитувати всю газету – від А до Я. І тільки після цього підписував редактор. Тоді це було дуже строго. І уявіть собі: виходить газета, а там надруковано замість «Сталіна» –  «Стіліна».

Початок 1938 року. Я вже сушив сухарі. Мене місяць, як не більше, тягали в НКВД. Слава Богу, ситуація склалася на мою користь. Новий редактор поговорив з начальником обласного НКВД… Не побоявся цього зробити,  він мене відстоював страшенно.

– Ви рано почали друкуватися. Зустрічі з якими письменниками запам’яталися?

– Перший поет, якого я побачив живим, був автор «Орльонка» Ніколай Богданов. Він приїхав із Москви на будівництво Криворіжсталі. З Києва приїздив Сава Голованівський. Якось до Кривого Рога завітав Володимир Сосюра. Це було після того, як у 1953-му я став редактором «Червоного гірника» – криворізької міської газети. Сосюра приніс нам вірш про Кривий Ріг. Мене зараз піт прошибає –  я редагував цей вірш! Уявіть моє нахабство редакторське.

Якось супроводжував Олександра Корнійчука і Ванду Василевську. Вона говорила з легким польським акцентом. Й без кінця курила. Якогось вона чоловічого складу, не жіночною мені видалася. Думав собі: Боже мій, Корнійчук такий красень, смуглявий, високий, статний. Говорив з панським апломбом і тримався, як геній. Подарував мені п’єсу, а підписав її дуже офіційно: «Товаришеві Миколаєнку»…

– Миколо Антоновичу, цей рік для Вас ювілейний: Ваша перша поетична збірка «Тепловій» з’явилася шістдесят років тому – ще 1956-го. А скільки юних талантів ви підтримали? Скільки обдарувань з Вашої легкої руки прилучилося до літератури?

– Назову кілька імен. Коли я був редактором  «Червоного гірника», в 1950-х роках  видав у Кривому Розі три книжечки поетів-початківців – Людмили Куйбіди, Володимира Михайличенка і ще когось. То були невеличкі книжечки, як ми кажемо, «метелики». Підтримав талант  Марії Дружко, котра живе в Кам’янському і вже кільканадцять років є членом Національної спілки письменників України. Свого часу я підтримав і поетесу Наталю Плакущу та інших.

– І що це Вам дає?

– Втіху від того, що я, педагог, залишаюся педагогом. Часом мені кажуть, що мене всі експлуатують. А я цього не відчуваю. Втішає, що я роблю добро. Але це не сучасна психологія. Світ нині жорстокий, практичний, прагматичний.

– Чи не тому одну зі своїх поетичних книжок Ви назвали «Українські джунглі»?

– Там я в ній не стільки веду мову про Україну, як про еліту українську. Це ж вони показують закон джунглів  –  хапають, б’ються, виривають зубами один в другого.

– А чим завдячуєте своїм довголіттям?

– Почуваю себе нині нормально. Готую нову поетичну книжку «Грозова світань». А в чому секрет мого довголіття? Їй-Богу, не знаю. Думаю, це батьки заклали. Всі голодовки пережив. Хворів малярією, іншими небезпечними хворобами. І вижив. Всі молодші за мене брати і сестри вже повмирали. Правда, не курив і не пив. А якщо й пив, то не упивався. Доброзичливими очима дивився на світ…

Розмову вів

Микола ЧАБАН.