(Слово-спогад про газету «Зоря»)
17 квітня 2012 року дніпропетровській обласній газеті «Зоря» виповнилося 95 років. Солідна дата. Думається, таких видань в масштабі всієї України не більше десяти. Газета-довгожитель! Саме тут свого часу авторові цих рядків і багатьом іншим його колегам випало щастя працювати. Про це і журналістські нотатки – як своєрідний уклін і виданню, і усім тим, хто пройшов тут справжню зорянську школу професійності й людяності.
…Будь-яка газета це, насамперед, не самі її шпальти – чи то великі, чи дрібніші. Навіть, якщо хочете, не все те, що друкується там, у тому числі, й щось пристойне.
Будь-яка газета це, передусім, її люди. Є вони (маю на увазі не заповнені посадові щаблинки, а отой по-справжньому високий газетний дух і професіоналізм, що завжди об’єднує працюючих), – є і газета, і колектив, з яким і творити в радість, і взагалі гори звернути можна. Про це, особливо сьогодні, доводиться говорити все частіше й частіше, – адже в газетній практиці, на жаль, трапляється й протилежне: буває, і видання привабливе, і почитати є що, а от газети, по великому рахунку, немає. Й немає тому, що поняття колективу тут розмите.
На щастя, «Зоря» завжди славилася людьми. Іменами!
І читачі передплачували її не тому, що так уже ж палко і всю до останку любили її від назви й до останнього рядочка, а тому, що в кожному номері шукали «свого» журналіста, або цілий букет тих газетних імен, яким довіряли і яких шанували. Хоч, ясна річ, усі оті імена, як і належить, завжди були різні – і за характером, і за уподобаннями, і за талантом. Але це ніколи не заважало їм бути єдиними. Об’єднував дух! Щось оте невидимо-прекрасне, з чого й починається газета.
До речі, це все ще не так давно було не якимсь там унікальним явищем, притаманним лише «Зорі». Кожне видання мало виключно «своїх журналістів», які могли прижитися саме там і ніде інше. Що загалом і визначало і стиль, і по-черк, і масу інших різних складових будь-якої газети. Сьогодні, на жаль, більшість друкованих видань – ніби під копірку. Такий собі «газетний універсалізм» нашого часу: наче й газету до рук береш – і водночас не газета вона, а якась трафаретного покрою прокламація бізнесу, реклами, кримінальних новин, ще чогось подібного, де ніколи немає і уже ніколи не буде місця трудовій людині.
…Пам’ятаю «Зорю» десятирічної давності – напередодні її 85-их роковин. Хороша то була дата. Без усякого перебільшення. І не просто дата, а дата визнання, адже «Зоря» – як би до неї хто не ставився! – це одне з найстаріших видань не тільки на Дніпропетровщині, але і в Україні.
Різні часи переживала вона за ці роки – і злети, й падіння, і розквіт, і гіркоту. Але навіть за найнесприятливіших для себе умов завжди залишалася «Зорею». Її, не дивлячись ні на які життєві перипетії, завжди оберігали. До того ж, з обох сторін – і читачі, які інакше, як: «Наша «Зоря»!» – не називали свою газету, і всі ті, хто «населяв» її в редакції. Тому і є добрий привід сказати про цих людей слово-спогад. Нехай не про всіх, нехай хоча б коротко, але згадати.
…Георгій Семенович Бурейко, заслужений журналіст України. Тоді, на порозі 85-річчя «Зорі», він майже чверть століття (вдумайтеся тільки в цю цифру!) був на її капітанському містку.
Колись усіх нас, хто працював з ним під час його «капітанства», він приймав на роботу. Спасибі за довіру! Сто років вам життя, капітане, й невгасимої творчості! Георгій Семенович й понині досить часто друкується в «Зорі». Вже будучи на заслуженому відпочинку, вів одну з її постійних рубрик, розповідаючи про музейні скарби нашого краю. А тоді, коли очолював газету, його завжди називали: «Редактор, який пише!» І це правда. Бо він не тільки вів газету, але ще й особисто не полишав пера.
Багато пам’ятається з написаного Георгієм Семеновичем. Але отой нарис про пору переджнивну!.. Усе в ньому було виписано тонко і зі щемом. Як він іде степом. Як підходить до пшеничного поля. А от далі – зась! Далі нога не повинна ступити! Бо там – уже святе, там – хліб.
Шановний Георгію Семеновичу! Ви вчили нас не витоптувать колосся. Тим більш не витоптувать душі людські. Спасибі за науку, Учителю!
Не можу, у зв’язку з цим, не пригадати такий епізод. Коли в «Зорі» до її 85-річчя було надруковано перші, набагато коротші, нотатки про не витоптані колоски, Георгій Семенович, прочитавши це, подзвонив авторові цих рядків.
– Щось я не зовсім пам’ятаю того матеріалу, де я підійшов до краю пшеничного поля й зупинився, боячись потоптати колосся…
Я нагадав йому. То був його переджнивний нарис з Криворізького району. І все було дійсно так: підійшов до пшеничного поля, а далі – зась, далі хліб. Він пригадав це також.
– Було таке, було… А ви й запам’ятали!
– І не лише я. Зорянці тоді досить гаряче обговорювали цей матеріал. І це була та зорянська наука, та зорянська школа, яка не забувається і через роки. Спасибі за науку, Учителю…
…Інна Григорівна Барвінок, заслужений працівник культури УРСР. Вона працювала на посаді редактора до Георгія Семеновича. «Зорю» тоді називали флагманом. І було чого: тираж – під двісті тисяч примірників! Барвінок, як казала вона сама про себе, мала одну «невиліковну ваду»: як сподобаються їй чиїсь рядки (навіть коли й не знайома з автором) – тут же за перо і пише авторові листа!
Уже давно немає Інни Григорівни. А листи її зберігаю. Всі дорогі. А найбільше ті, які отримував задовго до нашого знайомства, – це листи, написані ще до її редакторства, коли вона працювала тут завідувачем відділом культури. Один із таких листів датований 1964 роком. В газеті «Прапор юності» (була така колись на Дніпропетровщині, була! Й хороша газета була!) я надрукував декілька своїх віршів. Вона, прочитавши їх, тут же сіла й написала мені листа. Доброго і щирого. Й запросила надсилати літературні твори до «Зорі». Тоді таке спілкування між авторами, навіть якщо вони ще й не були персонально знайомі один з одним, було нормою. Як недавно усе це було! І як давно…
А ще в одному з журналістських робочих блокнотів я й понині зберігаю засушену синю-синю квіточку. Цікава історія тієї квітки.
На Волині, в середині сімдесятих років тепер уже минулого двадцятого століття, проходив республіканський семінар з публіцистики. Дніпропетровщину на ньому представляли Володимир Олександрович Сторчаков (нині голова Павлоградської міської журналістської організації) і я, працюючи на той час власним кореспондентом «Зорі» по Апостолівському, Широківському та Криворізькому районах. Була там і Інна Григорівна – на той час уже редактор республіканської газети «Культура і життя» (була і така газета, була!). І повезли нас одного ранку на радянсько-польський кордон. Підходимо до колючого дроту, а далі – нейтральна смуга.
– Гляньте: там квіти ростуть! – каже раптом Інна Григорівна. – Давайте зірвемо через дріт! На згадку. У мене, – ніяковіє, – є ще одна вада: з кожного відрядження привожу додому квітку. Потім засушую її. Цілий гербарій вже назбирався! А береш у руки – і все оживає.
Вона в цю мить була поетом!
– А знаєте, що то за квіти на нейтральній смузі? То квіти тиші, – продовжила, – бо тут ніколи не стріляють. І не треба! Ніде не треба!
Ми протягнули руки через дріт на нейтральну смугу, і раптом прикордонник, який стояв поряд, суворим жестом показав: мовляв, заборонено! Інна Григорівна промовила:
– Синок! Ти ж бачиш, ми не порушники кордону. Дозволь зірвати?
Прикордонник деякий час вагався, а потім (все одно через плече спостерігаючи за нами!) відвернувся. А ми, зірвавши по квітці, подякували.
– Спасибі!
З того часу у мене дома з’явився свій власний невеличкий гербарій – з Кавказу, Болгарії, Криму, інших місць, але найпершою в ньому – ось ота синя-синя квітка тиші з нейтральної смуги. Точніше, з колишньої нейтральної смуги. А те, що на нейтральних смугах ніколи не стріляють, це все в минулому, це вже давним-давно забутий міф, в який ми тоді так щиро вірили. До речі, то був хороший міф – з кольором синьої-синьої тиші…
…Федір Михайлович Цуканов. Перший заступник редактора. (Тоді не було головних редакторів, просто редактор – і все, відповідно – і просто заступники). Окрім обов’язків першого заступника Георгія Семеновича, він вів ще й наш власкорівський корпус.
– Я не розумію, як можна було написати так безпомічно! – говорив, якщо раптом у когось із нас матеріал не вдавався.
І навпаки. Якщо була удача, тут же тиснув руку. Довго і гаряче.
– Ну! – казав неквапно. – Що можу сказать? Давай і далі так.
І це було для власкора, як орден.
Одного разу з вини чергової бригади у великому газетному заголовку трапилася помилка. Замість XXVII з’їзду партії (а набирали тоді цифри, як ми казали, «дерев’яним» шрифтом, тобто найбільшого розміру) в отому великому газетному заголовкові чомусь відпала одна «паличка» й замість XXVII з’їзду – вийшло XXVI. Помилку виявили, коли вже віддрукували частину тиражу. Виправили. Все передрукували. А наступного дня Федір Михайлович, який був черговим редактором того номера, вніс до бухгалтерії вартість зіпсованого тиражу. А це майже місячна його зарплата…
– Держава не повинна оплачувати мої помилки, – сказав.
Для нас же це був урок по-справжньому бережного ставлення і до державної копійки, і до газети, яка нас і об’єднувала, і створювала не тільки моральну, але й матеріальну основу нашого життя.
До речі, про життя. Після виходу на заслужений відпочинок Федір Михайлович ще так хотів жити, так хотів жити!..
…Леонід Пилипович Ушаткін. Відповідальний секретар «Зорі». Ходив по коридору завжди із піднятими на лоба окулярами (як вони тільки й трималися там!)
– Ну, ти довго ще будеш вимучувать свій номерний матеріал? Даю півгодини. Не встигнеш – будеш місяць у черзі стояти!
І ми встигали…
А ще дивувалися одному завжди беззмінному явищу: як чийсь день народження, так на сторінках «Зорі» з’являється найкращий матеріал іменинника. Й нехай хоч Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв виступає в газеті з першої й до останньої сторінки, хоч усе Політбюро засідає, твоє місце – гарантоване!
Вже коли Леонід Пилипович після чергового інфаркту пішов на пенсію, я зустрів його якось у місті.
– Це ж не випадковість якась! – кажу йому. – Ну – раз надруковано твій найкращий матеріал у твій день народження. Ну – два. Ну – три! Але – щороку?! І всіх власкорів без винятку?
– А власкори це помітили? – запитав тихо.
– А як не помітити, коли кожен на свій день народження чекав свій найкращий матеріал? І він завжди з’являвся!
Леонід Пилипович примружив очі.
– Якби ти знав, як важко було деколи утримувати такі матеріали в номері… Але нічого. Жодного проколу за багато-багато років.
Виявляється, у Леоніда Пилиповича був свій календар власкорівських іменинників.
– Поминальник! – сміявся тоді на проспекті.
Ми поминали його, коли йшов дощ і було нестерпно холодно…
…Щось печальна нота зазвучала! Бо нема вже багатьох і багатьох.
Нема Івана Никандровича Трюханова, з рук якого я колись приймав власкорівську естафету по Широківському, Апостолівському і Криворізькому районах.
Нема наших кореспондентів Федора Васильовича Орішечка (пішов із життя, що називається, у розквіті сил) і Семена Даниловича Ковальчука (безпартійного журналіста партійна газета запросила до себе з обласного радіо за його талант, щоб зримо й об’єктивно писати про всі складності сільського життя).
Нема заступника редактора Григорія Даниловича Самойлова. (Якою тільки справедливою була ця людина! Він міг когось, як кажуть в народі, не те, що не поважати – не терпіти. Але коли той, кого він не поважав і не терпів, написав достойний матеріал, Григорій Данилович на літучках перший говорив про такий твір найкращі й найвищі слова. І це ще один приклад зорянської науки: зумів – значить, не просто зумів, а твій доробок тут же помічали інші).
Нема художника Владлена Савича Гавриша. Як малював тільки! А ще писав прекрасні оповідання про природу, де головним ліричним його героєм був природолюб Савсильович. Савсильович!.. Із розповіді – в розповідь!.. А ми то знали, що то літературний автопортрет природолюба Гавриша.
Нема завідуючої відділом радянського будівництва Марії Олександрівни Нежиборець. Як тільки тепло писала вона про людей від природи добрих і як гнівно про тих, хто комусь творив зло! А ще – вона аж трусилася над величчю імені жінки. Вище нього для неї нічого не було. Одного разу запропонувала: «А давайте напишемо разом про жінок-фронтовиків. Запросимо їх у «Зорю». Поговоримо – і…» Так потім і відбулося. На один із «Зорянських четвергів» (були такі колись у «Зорі», були, куди запрошували поетів, письменників, артистів, інших відомих людей!) ми запросили чотирнадцять жінок. Ще до початку розмови домовилися: семеро з них – її, семеро – мої. Це була незабутня зустріч! А потім ціла сторінка розповідей про цих жінок-фронтовичок під назвою «Обпалений цвіт війни» вийшла в «Зорі». Стільки схвальних відгуків отримали тоді редакція! Скільки нових розповідей про нелегку долю жінки на фронтах Великої Вітчизняної! Я й по сьогодні зберігаю цю сторінку. Як і добру пам’ять про Марію Олександрівну. Нещодавно в своїх домашніх архівах знайшов одне фото. Напередодні Першого травня ми всією редакцією організували суботник, щоб привести в порядок територію біля видавництва «Зоря». Наморилися тоді! Аж піт на чолі закипав! А потім фотографувалися на згадку. На тому згаданому знімкові, обпершись на лопати, ми стоїмо із нею удвох, обнявшись і сміючись. Яким хорошим і добрим був той час, яким хороший і добрим…
Нема Якова Захаровича Новака, який описав футбольний клуб «Дніпро», як кажуть, вздовж і впоперек і знав про нього все і навіть більше. І взагалі знав усе, що діялося в місті. Приходимо на роботу, а він уже ходить по кабінетах.
– Добрий день! А ти знаєш?.. – І тут же видає тобі таку інформацію, що аж проситься на сторінки газети.
– А чому самі не напишете?
– Пиши! Тобі це ближче. – І яким був щасливим, коли його повідомлення комусь припадало до душі.
В печальному ряду тих, хто відійшов у вічність, випусковий «Зорі» Анатолій Іванович Кульпінов, старша машиністка редакції Галина Іванівна Кільницька, завідуючий відділом Петро Григорович Шерепенко, в рік 85-річчя «Зорі» не стало власкора Григорія Миколайовича Руденка, який віддубасив у рідній газеті понад 22 роки…
Земля вам пухом усім, хлопці й дівчата. Єдине, що можемо тепер для вас – пам’ятати.
…Чому так пам’ятається минуле?
Мабуть, тому, що ми були тоді ще молодими і нам, здавалося, зносу ніколи не буде. Такими, власне, зовні бадьорими й залишаємося. От тільки часом ноги чомусь підводять (не так швидко біжать!) та ще в автобусах раптом молодь місцем поступається. А так все нормально, все – як книжка пише.
Правда, зустрічаються зорянці (ті, хто зараз на заслуженому відпочинку або в інших редакціях працюють) не так уже й часто. Тому тоді, напередодні 85-річчя «Зорі», і був добрий привід звернутися до всіх зорянців, з якими випало щастя працювати, з отим первинним «Словом-спогадом». Минули роки, але я й зараз залишаю саме той варіант, який було написано напередодні 85-річного зорянського ювілею. Ось фрагменти з нього.
«Власкор Віктор Васильович Цвіркун! Як там твоя Покровка? Як там нині річка твого дитинства, про яку ти колись писав з таким болем і щемом, що, здавалося, серце лусне, доки дочитаємо твій нарис?
Агов, власкор Віктор Ілліч Собур! Як там твій Нікополь? Обізвись, дорогий! Нещодавно зустрів одного нашого спільного знайомого. Каже: «На Собура в Нікопольському районі ніколи ніяка собака не гавкала». – «Чому?» – запитую. – «А стільки протьопать пішки по селах району! В його особі світилася «Зоря».
Здрастуйте, Олександр Григорович Зобенко – наш заступник редактора. Пишу і згадую, як ви, повернувшись із Москви, писали про Олімпійські ігри – «Далеко видніє село олімпійське»! І казали:
– В таких би умовах усім нам жити.
Низький уклін вам, наша завжди красива, завжди щира і добра завідуюча відділом культури Зоя Володимирівна Нікольникова! З якою тільки скрупульозністю ставилася вона до виконання своїх обов’язків! А ще до найменшої коми вичитувала подані їй на підпис матеріали. «А ти перевірив усі прізвища, імена та по-батькові? Правильно тут усе?» – «Ну, ви ж згаєте: там усе правильно». – «А ти ще раз, котику, перевір. Воно не завадить». Деколи, як це не прикро, під час повторної вичитки матеріалу й справді доводилося спотикатися об якусь недоречність. В таких випадках вона спочатку мовчала, а потім говорила: «А якби, котику, оце в газету пішло? Що тоді?..» А ще вона з найглибшою повагою ставилася до Інни Григорівни, з якою дружила і яку досить часто боготворила. І саме з розповідей Зої Володимирівни ми знали, що у поета Бориса Ілліча Олійника (вона разом із ним навчалася у вузі) на найпочеснішому місці в його домашньому робочому кабінеті стояв його письменницький стіл, і ніхто з його домашніх не мав права не те, що пересунути той стіл у якесь інше місце, а перекласти на тому столі з місця на місце хоча б якийсь малесенький папірець…
Здрастуйте, журналісти-аграрії Анатолій Євгенович Федорук і Борис Федорович Мирза, наша літредактор Алла Михайлівна Туранська, завідуючий відділом сатири Іван Семенович Мережка, випусковий Анатолій Григорович Ситник!
Про що розповісти вам? Про те, що й понині у нашої Олени Дмитрівни Десятерик все так же вистачає духу допомагати комусь шукати свою долю на сторінках «Зорі»? Так про це знаєте.
Як і про те, що «Жіночі історії» Євгенії Валентинівни Громадської до дірок зачитують в усіх електричках.
Як і про те, що в Павлограді все так же на небагатих власкорівських хлібах живе і трудиться власкор Валентина Сергіївна Кордюкова. (Вона, жінка, за три десятиліття «з хвостиком» побувала в усіх лавах Західного Донбасу. А якою королевою приїздила з Павлограда до Дніпропетровська на летучки! «Я одягала найкраще своя плаття! – пригадує. – Я взувала найкращі свої туфлі! Робила хорошу зачіску – і на летучку! Я літала по коридорах «Зорі», як на крилах! Я приїздила у свій рідний дім і мені цього заряду вистачало до наступного місяця!») Красива і добра Валечка-Валентина. Ми всі тоді літали в «Зорі», мов на крилах, чим і були щасливі…
Знаєте і про те, що в Кривому Розі живе і трудиться Анатолій Олександрович Байдужий. Колись він на спорудженні відомої у всьому світі дев’ятої домни створив корпункт «Зорі», і ми писали про це будівництво ледь не з номера в номер.
Пригадали? Ну, от і добре.
Ну, і звичайно ж, низький уклін і найнижчі вітання зорянцям, які нині працюють в газеті «Наше місто».
Ви пам’ятаєте, як ми всі вболівали за футбольну команду «Дніпро» перед її вирішальним матчем зі «Спартаком» за Кубок СРСР?
Тоді в редакції з приводу цього випустили стінну газету, в якій придумували «кару» команді «Дніпро», якщо той раптом не зможе перемогти «Спартака». Першість здобув Микола Петрович Кравчук, який написав: «На випадок невдачі проведемо зорянський суботник і засіємо все поле на «Метеорі» кукурудзою квадратно-гніздовим способом!» «Дніпро» виграв.
А потім, коли створювалася газета «Наше місто», Микола Петрович взяв і «висмикнув» із «Зорі» цілу низку журналістських імен. І яких імен! Тетяна Олемподистівна Колядинська, Тетяна Олександрівна Абрамова, Микола Андрійович Бондаренко, Василь Васильович Чуб, Вадим Григорович Климентьєв, Любов Федорівна Товчигречка, В’ячеслав Григорович Чечуро…
Кожне ім’я – як пісня, як легенда! І заслуговує на окрему розповідь, як і на окремі спогади.
Чого, наприклад, вартий спогад про створений у «Зорі» журналістський клуб «У патефона»! Де справді був і патефон (його приніс Борис Федорович Мирза), і на ньому крутилися старі платівки, і Георгій Семенович Бурейко говорив мені – першому «президентові» клубу «У патефона»:
– Ану прокрутіть «на патефоні» якусь свіженьку ідею.
І «патефон» – крутив! А згодом на сторінках «Зорі» з’являлися нові нариси, проблемні статті, фейлетони.
Ось такий, мабуть, багато у чому несподіваний спогад. Й нехай не ображаються ті, хто залишився у ньому не згаданим, особливо з нинішнього нового покоління «Зорі».
Це слово-спогад. Насамперед, про тих, кого вже навряд чи коли згадають читачі. (Не будемо кривити душею: ми живемо, поки нас читають…) А також про тих, з ким довгі роки довелося йти життєвими шляхами разом. У іншого автора, мабуть, були б інші імена й інші спогади. А в мене вийшло, як вийшло. Усе це наша зорянська історія. Яку належить берегти…».
…Перечитую написане і думаю: усе – так поряд! Здається, зовсім недавно писалися ті рядки до 85-річного ювілею «Зорі», а через якісь там п’ять років у квітні 2007 року, ми вже готувалися зустрічати 90-річний зорянський ювілей.
Квітень, як і попереджали синоптики, видався тоді холодним. Але тим, хто зібрався на 90-річчя своєї газети, було тепло й затишно: ювілеї завжди зігрівають. Однак круглі дати круглими датами, а я хочу продовжити розповідь про своїх колег. Багато з них не дожили до 90-ої річниці, й цей печальний список поповнився новими іменами.
…Не стало Олександра Григоровича Зобенка. Перед тим, як піти у вічність, він видав дитячу книжечку. Буде пам’ять…
…Не стало Анатолія Григоровича Ситника. Толі Ситника! – як ми всі називали його при житті. З ним приємно було чергувати на випуску номера: завжди підтягнутий, спокійний. Лише говорив:
– На годинник поглядай! А то графік зірвемо.
Це тоді, коли хтось із чергових редакторів затримував здачу сторінок до друку. А причина була завжди одна й та ж: лінотипи не встигали здійснювати набір або правку матеріалів.
Сьогодні деколи думаю: «І як ми тільки встигали здавати номер до 19-ої години? Це ж не на комп’ютері набирати!» Але встигали. Хоч і не завжди. Пам’ятаю, як ми з Толею Ситником робили газету з некрологом Генсеку Черненку і представленням нового Генсека Горбачова. Офіційні сторінки нам передавали з Києва. Передадуть – і ми тут же під них верстаємо свої матеріали. Вже газета готова, вже керівництво готується її підписати до друку і раптом нова команда: чекайте нову верстку некролога і представлення!
Дочекалися. Переверстуємо все заново. А переверстуємо – значить, здійснюємо повністю новий набір на лінотипах!
Потім усе це вичитують коректори. Читає черговий редактор. Здійснюється перша, друга і третя правка. Знову шпальти газети на столі у редактора – і тут нова команда: чекайте нову верстку! І все знову переноситься – то на першу сторінку, то на другу. За ніч, до ранку, ми підготовили чотири (!) номери газети. Це був той печальний рекорд, який, слава Богу, більше ніколи не повторювався.
…Івана Семеновича Мережку ми хоронили в його рідному селі, що у Магдалинівському районі. Біля дороги. Тут же, на кладовищі, пом’янули. Більше ніхто з нас туди не приїздив. А колись усі клялися у вічній непохитній дружбі…
…Трагедія трапилася з Толею Красножоном – прекрасним зорянським фотокореспондентом, який останні роки працював у газеті «Наше місто» і водночас в одному з київських інформаційних агентств.
Зорянці, хто зміг, зібралися тоді на подвір’ї його будинку. Лежить Толя під грушею, а ми стоїмо поряд і кожен згадує, як доводилося з ним їздити у відрядження. Безвідмовний був! І, звичайно ж, майстер своєї справи. Хоч про свою майстерність завжди говорив жартома:
– Та що тут складного? Треба вчасно натиснути на кнопку. І все! Ну і, звичайно, треба чітко навести фотоапарат туди, куди ти хочеш. А далі він усе зробить за тебе!
Перед тим, як виносили Толю з двору, до мене підійшли Боря Брагінський, Коля Бондаренко, Зоя Нікольникова, Таня Абрамова.
– Треба, щоб ти виступив на кладовищі, – сказали. – Як старійшина.
Ось так: уже старійшина… Я виступив. Сказав і про кнопку на фотоапараті. І про те, яким безвідмовним був наш зорянський фотокореспондент. І про те, що добре було б для фотокореспондентів області заснувати журналістську премію імені Анатолія Красножона.
За поминальним столом тоді всі дружно погодилися: треба! Однак літа ідуть, роки минають, а премії немає. Щось із нами, мабуть, уже не те. Поговорити – поговоримо, а далі – хоч вовк траву їж. А може, просто старіємо?..
…Ніяк не можу уявити Семена Даниловича Ковальчука літньою людиною. От стоїть він перед очима – молодий, красивий, з русявим, зачесаним наперед, волоссям, з дійсно доброю тонкою посмішкою й щирими, завжди відкритими очима! – й іншого Семена Ковальчука я просто не знаю. Говорив завжди, не поспішаючи – неквапливо, повагом і по-селянськи розсудливо.
– Щось воно не зовсім правильно, коли селянин, – піднімав угору довгого, трохи вузлуватого пальця. – Селянин! Який ніколи копійку не потопче! І раптом, приїхавши на обід з поля додому, кинувши трактор за воротами… не вимикає його. Чого воно так, га? – Тут же задивлявся у вічі довгим і синім – аж волошковим! – поглядом. – Не знаєш. І я не знаю. Треба розібратися.
А ще згодом з’являлася окрема серія прекрасних журналістських роздумів – і про бережливе ставлення до народного – на той час! – добра, і про безконтрольність збоку колгоспного (на той час) керівництва до використання пального (а його тоді, як це не дивно, не вистачало, до того ж, літр бензину коштував у два рази дешевше, ніж півлітра мінеральної води), і, звичайно ж, про найголовніше – про те, що такі колгоспні господарства не зацікавили селянина у збереженні матеріальних благ.
Й критика допомагала. До речі, це те прекрасне журналістське надбання, яке у наш час уже назавжди втрачено: на будь-який критичний виступ будь-які керівні ланки реагували тоді по-діловому й миттєво. І горе було тому керівникові, який раптом думав відмахнутися від критичного зауваження!
А ми кажемо, не було свободи слова… Окрім свободи, була ще й дієвість! А не пустопорожні нинішні балачки про те, що і там щось не так, і там.
Де дієвість?! А тоді, не дивлячись ні на які сьогоднішні прокльони минулого з усіх телеканалів, вона була. І якщо журналіст піднімав якусь критичну тему, то вона знаходила своє вирішення не тільки за окремою адресою, але і в масштабі усієї області.
– Їду тими ж селами, – аж підстрибнути був готовий Семен Данилович згодом, – а трактори біля дворів… мовчать! А чого? – Тут же допитувався у всіх, хто його слухав. І сам же відповідав. – А того, що селянина зацікавили, щоб він пальне на вітер не розтринькував. Й ніякого контролю більше не треба! Селянинові почали платити за економію пального!
Друзі, як правило, називали його коротко – Сєня. Не Сеня, не ще якось, а саме так – Сєня. «Ти чув, з яким репортажем Сєня виступив? Караул! Обком на вухах: готують питання на бюро за те, що дояркам халати не видають!»
А ще: «У Сєні народилася донька», «У Сєні народився син».
Він селянинові готовий був цілувати черевики.
– Ти тільки подумай! – казав. – Дощ, сніг, а механізатор у полі. Це ж не в цеху якомусь, де вимикачем клацнув – лампочка включилася, а батарея в кутку – руку не втримаєш. Це степ! Тут вітрище – сльоза біжить!
Бігли сльози і у нас, коли не стало Семена Даниловича. Він на той час працював у обласній газеті «Зоря» кореспондентом у відділі сільського господарства. Дружина Семена Даниловича – Таїсія Миколаївна (теж журналістка, працювала на обласному радіо) стояла на порозі, обнявши одвірок: було до кого прихилитися – тепер немає…
В той день у селі, де ховали Семена Даниловича, стояла страшенна непогода. Дощило так, ніби небо провалилося, а з багнюки ноги не виймеш. Коли несли Семена Даниловича, Леся, його донька (ще тільки-тільки до школи зібралася), і Олексій (саме так Семен Данилович з самісінького малечку називав свого сина) стояли на узбіччі.
– Дивіться, – сказав присутнім там журналістам наш колега Григорій Руденко, якого, на жаль, нині також уже немає. – Леся аж пальчик прикусила. Батька несуть! А Олексій… Скільки йому там років? Не більше двох? Просто стоїть, ще, мабуть, нічого не розуміє, що понесли його батька…
Нині Леся живе в іншій країні, а Олексій, Олексій Семенович Ковальчук, редагує газету «Вісті Придніпров’я». В цьому році його обрано головою обласної журналістської організації. Батьківська стежка виявилася не чужою.
…Нещодавно подзвонив Вітя Собур. Видав книжку нарисів.
– Більше трьохсот сторінок! – казав захоплено. – Всі нариси друкувалися в «Зорі»! А знаєш, хто передмову до моєї книжки написав? Георгій Семенович Бурейко!
Приємна новина! Побільше б таких!
Збираючись разом, зорянці не раз і не два висловлювали добре побажання написати окрему книгу спогадів про журналістів «Зорі». Всі – за! Обома руками! Була навіть розмова про те, щоб кожен узяв для себе окрему конкретну кандидатуру, про яку хотілося б написати. Я вибрав для себе С.Д. Ковальчука, Г.М. Руденка, ще декого. Дещо вже написав. І що? А нічого. Зорянської книги, як не було, так і немає. Хоча, здавалося б, повинна бути, адже засновником «Зорі», як була, так і залишається Дніпропетровська обласна рада. І протягом десятиліття не знайти хоча б якоїсь дрібної копійки, щоб видати таку книгу?..
Це не скарга. І не плач «в жельотку». Просто треба один раз зрозуміти: якщо такої роботи не виконають нинішні «старі зорянці», то більше таку роботу вже не виконає ніхто. Ніхто і ніколи! Думайте. Є над чим.
…Якось у Покровці зустрів Віктора Цвіркуна. Все такий же, як був і в редакції. Тільки тепер уже пенсіонер. Добрий господар. Все так же любить бджоли. Щось, звичайно, «крапає». «Для себе! – каже. – Видам, не видам – не знаю. Але пишу». Що саме – поки що таємниця. І буде таємницею до тих пір, поки оте «для себе» не буде надруковано.
Ще одна приємна новина: старість – не для Віктора Васильовича. Яким був до пенсії (а це вже десь добрий десяток років минув), таким і залишився. Молодчина! Хоч, як розповідали нещодавно його земляки, нині плечі у нього трохи схилилися, – не стало дружини. Кріпись, Віктор Васильович! Мені також знайома така втрата…
…Вже на пенсії й Толя Байдужий. А мені пригадується, як ми в 1968 році (Божечки! Більше чотирьох десятиліть тому! Як недавно і як давно це було!) познайомилися з ним у Казанківському районі Миколаївської області. Тоді він, студент 5-го курсу, очолив казанківську районну газету. І придумав добру ідею: випустити об’єднаний номер чотирьох районних газет чотирьох різних областей, які межують одна з одною.
Ми з’їхалися тоді в Казанку: я зі своїм редактором районки Леонідом Михайловичем Шубою – з Широківського району Дніпропетровської області, інші – з Долинського району Кіровоградської, Високопільського – Херсонської і Казанківського – Миколаївської.
Чотири сторінки – чотирьох районів. І як тільки кожному з нас хотілося представити свій район якнайкраще! А в результаті вийшов об’єднаний прекрасний номер чотирьох різних районних газет. Подія ця стала широко відомою не тільки в наших чотирьох областях, чи в Україні, але і у всьому Радянському Союзі. У мене й понині зберігається один із номерів всесоюзного журналу «Рабоче-крестьянский корреспондент» (був і такий колись, був…) з публікацією про цю подію. Друкував своє повідомлення про неї і журнал «Журналист», інші видання. Деякі регіони Радянського Союзу повторили таку акцію. І це було прекрасно: то була одна з форм творчого змагання районних журналістів.
Тепер усе це, звичайно, лише в спогадах. Толя на пенсії. Ось тільки пенсія дрібненька. Журналісти, у яких протягом усього життя не було, як ми кажемо, ні вихідних, ні прохідних, просто не повинні отримувати так мало. Власне, раніше, при Союзі, такої проблеми, як «мала пенсія» журналіста, ніколи не існувало: як працював – так і отримуй. Тепер є. Ось такі зміни.
…Не дожили до 95-річчя «Зорі» колишній завідуючий відділом сільського господарства Анатолій Євгенович Федорук, багато інших зорянців. Колись по телефону Алла Михайлівна Туранська назвала таку цифру: «Нас уже менше на 37 чоловік…» Виявляється, вона скрупульозно веде облік тих, кого час від часу не стає в зорянських лавах. Як би хотілося, щоб у цьому обліку дуже повільно й дуже рідко заповнювалися нові сторінки пам’яті!
Пробачте всі, кого сьогодні не згадав. А розповідати є про що. Бо в «Зорі», що не ім’я – то явище.
…Редактор Леонід Володимирович Гамольський. Прийняв пост від Георгія Семеновича. А починав свою роботу в «Зорі», ще коли її редагував Петро Євдокимович Орлик, – це було в шістдесяті роки минулого століття. Нині Леонід Володимирович, автор роману «Царь и лев», а також багатьох інших прозових творів, плідно працює як майстер живопису. Щасти тобі, Льоня! Ти якось сказав: «Ти знаєш, що таке перо? Стелло! І треба вміть тримать його в руках». Сказав і інше: «Перо и кисть – они сродни». І це суща правда. Нині Леонід Володимирович Гамольський веде окрему сторінку в газеті «Днепр вечерний», де також мав щастя працювати довгі-довгі роки.
…Перший заступник головного редактора Віктор Андрійович Сирота. Ми з ним, вважай, ровесники. Але так трапилося, що саме він, Сирота, був моїм учителем, коли я заочно навчався у Дніпропетровському державному університеті імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Людина спокійна, вдумлива, розумна. Він завжди по-синівськи турбувався про Її Величність «Зорю».
Пригадується такий епізод. 2002 рік. Дуже сутожно з передплатою «Зорі». І раптом Віктор: «Слухай! Ти, кажуть, роман про Нестора Махна накропав?» – «Є таке» – відповідаю. – «Ану, давай друканем у «Зорі» хоча б окремі глави із нього. Махном повинні зацікавитися читачі». Друканули. 14 глав! А це фактично 14 повномасштабних сторінок газети! З тиражем стало трохи краще. Нині Віктор на пенсії. Пише вірші. І непогані. Видати б тільки їх…
…Перший заступник головного редактора Лариса Іларіонівна Орлова. Добра і щира людина. Й водночас, коли треба, тверда, мов кремінь: «А ось це не піде, хоч на стелю залазь і кричи звідти! Допрацювати треба!»Нині теж на заслуженому відпочинку. На заслуженому! І це справді так.
…Олександр Пилипович Святина. Власний кореспондент «Зорі». Водночас прекрасно знає редакторську роботу, – був на цій посаді в Синельниковому. Його пам’ятають там і понині. І все-таки, він – зорянець! І не тому, що віддубасив на власкорівській посаді роки і десятиліття. Дух у нього зорянський, душа!
…Василь Петрович Киба. Теж зорянський власкор. І який власкор! Він село відчував, як тепло рідної матері! Таким і залишився. Ось тільки держава повелась із ним не по-людськи: пенсія у Василя, мов кіт наплакав. Й нині доводиться Василеві Кибі разом з онуком ходити по будовах у чужому місті (він переїхав під Київ до дітей) і, щоб хоч дещо доточити до дрібної пенсії, продавати з корзинки пиріжки, – благо, їх майстерно вміє пекти його дружина. Прости, Василько, за цю розповідь! Але й мовчати з приводу цього також не можна. Адже люди, які без вихідних і прохідних півсотні років відпрацювали на рідну Україну, уже в похилому віці не повинні ходити по будівельних майданчиках, щоб продавати там домашні пиріжки. Прокинься, владо! Твої кращі сини й доньки варті кращої долі!
…Олександр Андрійович Тараненко, заслужений працівник культури України. Поет і журналіст. Видав добрий десяток поетичних книжок. Хороших книжок. Так же щиро шанує гумор. В «Зорі», хоч уже й на заслуженому відпочинку, продовжує вести гумористичну сторінку і, звичайно ж (!), газету в газеті – «Ветеран Придніпров’я». Колись, можливо, саме «Ветеран Придніпров’я» стане предметом досліджень багатьох і багатьох істориків, які захочуть доторкнутися до історичної правди про Велику Вітчизняну війну.
…Микола Петрович Чабан, заслужений журналіст України. На його рахунку близько двох десятків (а можливо, й більше) різних видань. Краєзнавчій справі посвятив усе життя. А своєрідною трибуною для таких зусиль стала його рідна «Зоря».
…Таїсія Дмитрівна Кузьменко. Нинішній перший заступник головного редактора «Зорі». Для неї немає ні суботи, ні неділі. Нині на таких людях тримається «Зоря».
…Подібні спогади можна було б продовжувати і продовжувати. Однак хочеться сказати і ось про що. Може, дещо несподівано. І все ж.
Нині ще збереглися видання, які залишаються у комунальній власності. Ось-ось почнеться їх роздержавлення, кажучи зрозумілішою мовою, приватизація. А це значить – відверта й жорстока війна між тими, хто захоче заволодіти брендами цих видань. Думається, дуже скоро в ці редакції, в тому числі, і в «Зорю», прийдуть нові господарі. Як правило, нічого не розуміючи у газетній справі, але маючи достатню кількість коштів для того, щоб викупити такі видання.
Назва «Зорі» відома ось уже 95 років, і такі бренди цінуються надзвичайно дорого. І – що далі? А далі ось що: історія «Зорі» стане ще однією легендою двадцятого століття. І – все…
Хоча: чому – все? Всі, хто колись тут працював, будуть забуті. Раз і назавжди. Там, де гроші, пам’яті немає. Щиро хотілося б у цьому помилитися. Щиро хотілося б у цьому помилитися!
Більше того: залишаючись невиправним романтиком, так же щиро хочеться, щоб ота журналістська наука не витоптувати колосся мала продовження і на 100-річчя «Зорі», й пізніше. Адже це набагато краще, ніж колосся, холодно затоптані в багнюку. Бо затоптати – все одно, що пожбурити їх у безвість.
Як – не пожбурити?! Ось у чому питання…
У зв’язку з цим, хочу ще раз повернутися до вже проголошеної ідеї: поки що не все забуто, усім зоряницям написати історію своєї газети. Не для себе. Ми в ній працювали. А для тих, хто буде плугатарити на журналістській ниві пізніше. Не вічно ж царювати безпам’ятству й бездуховності!
Та й тим, хто житиме колись, з часом доведеться задуматися над елементарно простим питанням: а що залишимо після себе? І зрозуміти одну дуже просту істину: кожна епоха, як і належить, має притаманні тільки їй свої злети і відкриття – в науці, культурі, літературі, журналістиці, інших виробничих і духовних сферах. І що зробив ти особисто, щоб доточити й свої зусилля до розвитку науки, культури, літератури, журналістики? Не все ж у цьому світі нині вимірюється доларом чи гривнею.
Щиро хочеться, щоб збереглася «Зоря». І щоб тут продовжували вчитися не витоптувати колосся. Адже витоптані ниви врожаю не дадуть. Все так просто, все – так просто…
Олександр ПІЛЬОНОВ,
заслужений журналіст України,
лауреат літературної премії імені Миколи Шутя.