Незабутні мої вчителі…

Продовжуємо публікації спогадів про ветеранів дніпропетровської журналістики, які, на жаль, уже пішли за межу вічності. Написання такої колективної книги спогадів відбувається за ініціативи Правління ДОО НСЖУ. Збір рукописів, нагадаємо, триватиме до Дня журналістики – тобто до 6 червня.

На нашому сайті вже  опубліковано спогади Зої Володимирівни Нікольникової «Зорі Інни Барвінок…», присвячені колишньому редактору дніпропетровської обласної газети «Зоря» Інні Григорівні Барвінок. Нині подаємо чергову розповідь «Незабутні мої вчителі…». Її автор – ветеран дніпропетровської журналістики Тетяна Олександрівна Абрамова, яка тривалий час працювала в обласній газеті «Зоря», згодом ще в ряді видань.

Читайте добрі і щирі спогади про наших колег-журналістів. Чекаємо на нові рукописи. Творчих зусиль вам, шановні!

*                  *                  *

Незабутні мої вчителі…

Скажу щиро,  журналістом  бути ніколи не мріяла, хоч нахил до писання завжди мала,  навіть у школі, в університеті мої твори і різні курсові, диплом, визнавалися кращими. Та й листами моїми подруги зачитувалися. Але журналістика – то ж зовсім інша справа! Моя найліпша і найближча подруга Ліна Орлик,  дружина Юри Орлика та невістка Петра Євдокимовича Орлика (Юра – працював тоді  у газеті «Молодий ленінець», а потім  став  власкором «Комсомолки»,  Петро Євдокимович – багатолітній редактор «Зорі» та голова обласної організації  СЖУ), не те що не протегувала, а навпаки вселила в мене такий священний трепет перед цією професією та її носіями – майже  небожителями, що мені й на думку не  спадало спробувати себе на цьому шляху. Пізніше, коли вже працювала у газеті, довгий час на запитання, хто я за професією, соромилась казати правду і прикривалась то вчителькою, то бібліотекарем.

Та життя склалося так, що я все ж таки почала дописувати у «Прапор юності», а потім і у  «Зорю»,  і невдовзі мене взяли з випробувальним терміном саме у «Зорю»! Та ще й у відділ пропаганди, де на той час була вакансія, хоч я не була  навіть членом партії. Редактор – Інна Григорівна Барвінок зустріла привітно, благословила, і  я  відчула, що не зможу її підвести.

Завідуючим відділом пропаганди був Георгій Володимирович Ніколенко – один з найталановитіших журналістів Дніпропетровська. А я ще можу додати –  і талановитий педагог, бо саме йому  завдячую тим, що навчилась  писати – не просто грамотно  висловлювати свою думку, а насамперед – формувати цю думку, аналізувати явища і ситуації, розбиратися в людях, взагалі  у житті. Відділ пропаганди був зовсім не для мене, завжди дуже далекої  від політики, усіляких партійних справ тощо. І якби через півтора року мене не перевели у відділ культури, науки і шкіл, де я врешті зайнялась улюбленими темами культури та мистецтва, не знаю, чи затрималась би я у газеті  так  надовго.

Але Ніколенко  дав мені добрий старт. Він щедро віддав мені дуже виграшну   тему боротьби з сектантами. Тоді влаштовувалися показові  суди над сектантами, і усі газети, ніби змагаючись між собою,  писали з них не просто репортажі, а нариси про це явище. Звичайно, неоднозначна то була тема, часто в мені піднімався протест, коли цим людям на тих судах буквально грубо  затикали рота і не давали пояснити свою позицію. Георгій Володимирович намагався допомогти мені розібратися  у складних ситуаціях, знайти ракурс, який був би прийнятний і для справи, і для мене. Це вдавалося, якщо йшлося про дітей, які страждали від подвійного життя, примусу, іноді  й  фізичного. Були ж навіть трагічні історії. А ще Георгій Володимирович придумав для мене рубрику «Рецензії на лекції», і я ходила по літніх майданчиках у парках, де влітку читали лекції, просвіщали народ. Траплялися  серед лекторів  і відверті «заробітчани», не дуже грамотні  та компетентні.   Одного разу  я  наважилася навіть покритикувати такого, попередньо показавши своєму наставнику дослівний запис лекції і отримавши від нього «добро».

Він був суворим, навіть безжальним вчителем. Ніколи не забуду того дня, коли в редакцію прийшов вчений Борис Модзолевський, який тоді щойно знайшов у Товстій могилі  знамениту пектораль, приніс її показати і розповідав про експедицію.  Годі й казати, як мені хотілося піти на цю зустріч, але   Ніколенко наказав  писати терміново у номер «відгук»  на ХХIV з’їзд партії від якогось пропагандиста. Для нього це була б справа 15-20 хвилин, для мене вона розтяглася на години, бо я не вміла писати з голови оті фальшиві  «відгуки».

Так, багатьом журналістам, особливо розумним і глибоким, яким був мій учитель,  у ті часи інколи  доводилося кривити душею, але вони знаходили «віддушину»  у написанні нарисів про справжніх людей, про героїв війни, про незвичайні долі. І в цьому Ніколенку майже не було рівних. Я дивувалася, коли читала його щирі, схвильовані рядки, які могли викликати навіть сльози, бо сам Георгій Володимирович був людиною стриманих емоцій, людиною зовнішньо сильною,  несентиментальною, а от душу мав ніжну. Колись він у молодості хвацько заявив, що міг би написати роман краще за «Студентів» Юрія Трифонова, і згодом розповідав   про це з гумором. А я без усякого гумору вважаю, що й справді  зміг би, якби поставив собі за мету, якби мав побільше амбіцій, був хоч трохи марнославним. У всякому разі, коли з моєю завідуючою відділу культури Зоєю Володимирівною Нікольниковою приносили йому на консультацію безпорадні оповідання наших дописувачів, він брав їх  і  не переписуючи, а тільки  правлячи, робив  «цукерку», так  відчував слово. Недаремно Барвінок вважала його «готовим редактором», причому у широкому розумінні цієї професії.

Він часто вражав мене своєю ерудицією – не було питання, на яке він не знав би відповіді. У нього було чудове почуття гумору, завжди доречно міг розказати анекдот, причому  любив абсурдистські, інтелектуальні. Я не знаю, коли він встигав читати, але завжди був у курсі всіх літературних новинок, і коли збиралися два книжника – він і Леонід Пилипович Ушаткін – любо-дорого було слухати їхню розмову. До речі, Леонід Пилипович – ще одна неординарна особистість у «Зорі». Вражав контраст між його простецькою  кайдацькою говіркою і  тим, ЩО він говорив!  У нього була аневризма, він міг померти щохвилини,  раптово (так врешті і сталося), і знав про це. А тут якраз почалася перебудова, коли відкрилися архіви  і вийшли друком книги, які писалися «у стіл», з’явилися забуті імена чудових  письменників, видатних діячів, викреслених з історії, відновлювалася сама історія. Він все це буквально «поглинав». Пам’ятаю, з якою пристрастю він сказав: «Як цікаво стало жити!», і стільки за цим стояло і жалю, і надії, що все ж таки він ще встигне про все дізнатися… Не встиг… Вже не кажучи, про нинішні часи, які б він, як і Ніколенко, теж сприйняв би близько до серця.

Таким самим вчителем, тільки вже  української мови,   для мене була Олена Дмитрівна Десятерик (сто років їй життя!), яка славилася тим, що по десять разів  редагувала, правила матеріали, і не тільки чужі, а навіть свої, навіть свого чоловіка, який писав для нас театральні рецензії. Таке вже в ній прагнення досконалості. І я їй за це дуже вдячна, бо  вона навчила мене по-справжньому любити  мову, відчувати її красу, користуватися її найтоншими нюансами.

У «Зорі» було багато відмінних журналістів, у яких було чого навчитися, не буду  називати усіх вартих моєї  вдячності, щоб не пропустити когось. Мені здається, що це була найкраща газета області. Можливо,  я ставлюся до неї пристрасно, як до щасливих років своєї молодості.

Тетяна АБРАМОВА