Палаюче серце Михайла Панікахи

Вшанування подвигу народу-переможця посідало гідне місце на шпальтах «Зорі» відразу з повоєнних років

Повернувшись з фронтів у редакцію «Зорі», слово правди про Другу світову плекали Михайло Потапович Нечай, Сергій Олексійович Завгородній, Петро Микитович Біба, Петро Євдокимович Орлик, Петро Захарович Каракаш, Петро Олексійович Ткаченко, Григорій Данилович Самойлов, Олександр Григорович Зобенко.

Їх естафету прийняли спадкоємці та примножили конкретними справами. Про одну з них – спогади головного редактора «Зорі» у 1976-2000 роках Георгія Семеновича БУРЕЙКА у книзі нарисів «Доля – журналіст».

«…На редакційній літучці кореспондент Володимир Головко, який скоріш за покликом серця, ніж за обов’язком, висвітлював тему всенародного патріотизму, повідомив про настійне прохання численних читачів Царичанського району – долучитися нашій газеті до спорудження пам’ятника легендарному їхньому землякові Михайлу Панікасі. До речі, перша публікація про героя у спогадах матері Тетяни Овер’янівни «Пишаюся своїм сином» з’явилася на шпальтах «Зорі» ще 1963 році.

…2 жовтня 1942 року в бою при обороні заводу «Червоний Жовтень», що у місті Сталінграді (нині Волгоград), у бік окопу, в якому перебував заступник командира відділення першої роти 883-го стрілецького полку 193-ї стрілецької дивізії 62-ї армії Михайло Панікаха, рухалися ворожі танки. Узявши дві пляшки із запальною рідиною, Михайло Панікаха поповз у бік головного німецького танка. Куля потрапила в одну з пляшок, рідина розлилася по тілу й одягу бійця та запалала. Спалахнувши, Михайло Панікаха кинувся на бойову машину і розбив об неї другу пляшку. Німецький танк запалав та зупинився. Коли атаку було відбито, обгоріле бійця поховали з належними почестями. «Це був подвиг, схожий на подвиг Данко», – так оцінив героїзим Панікахи легендарний воєначальник-сталінградець Василь Чуйков.

«Зоря» розповіла читачам не тільки про акцію, а й взялася за збирання необхідних коштів. У буквальному сенсі. Закликавши до участі громадськість області, одного разу всі виїхали до Солонянського району. За домовленістю з головою колгоспу протягом дня спорудили літній табір для великої рогатої худоби, а зароблені гроші переказали на спеціально відкритий рахунок… І задум наш вдався. Завдяки масовому пожертвуванню необхідну суму було зібрано. Знайшлися і скульптор з архітектором, і завод, на якому погруддя виготовили. На урочисте відкриття пам’ятника в селі Могилів – батьківщині героя – запросили, ясна річ, і нас.

Однак подія мала ще й значиме продовження. За свій подвиг Михайло Панікаха у листопаді 1942 року був представлений до звання Героя Радянського Союзу (посмертно), але замість Золотої Зірки Героя його посмертно нагородили орденом Вітчизняної війни I ступеня. Разом із керівництвом району ми вирішили домогтися, щоб знаменитому приорільцю присвоїли високе геройське звання. Адже з’ясувалося, що у вирі сталінградської битви нагородний лист загубився… З цього приводу газета двічі аргументовано турбувала Президію Верховної Ради. І там, нарешті, нас почули. Спеціальна комісія ретельно зібрала свідчення очевидців подвигу Панікахи, попрацювала в архівах. І ось довгоочікувана переможна справедливісь – Указом Президента СРСР від 5 травня 1990 року Михайлу Овер’яновичу Панікасі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Згодом його високу нагороду було передано сестрі Героя Антоніні Овер’янівні».

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
член Національної спілки журналістів України