Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Павло Дінець – старший сержант, помічник військового капелана однієї з частин ТрО. Тут, на службі, журналістика стала для нього інструментом пам’яті – він фіксує історії своїх побратимів і посестер, створюючи своєрідну портретну галерею людей війни, їхньої мужності, жертовності та внутрішньої гідності.
Членства Національної спілки журналістів України набув ще 23-річним – далекого 1992-го року. Як каже сам Павло: “Формально – за те, що був редактором молодіжного часопису журфаку ДНУ «Студ-кейс». За що переважна більшість старших колег ставилися до мене як до «вискочки». Спеціальної статистики не вивчав, але хтось казав, що справді – на той час я став наймолодшим спілчанином… Тепер-то й сам визнаю – це був абсолютний аванс долі. В ті роки я дійсно був ще недозрілою особистістю й фахівцем – просто мрійником-романтиком. Лише переповнювало величезне бажання творити, всього себе віддавати відновленню незалежності нашої багатовікової преславної держави України. Той же «Студ-кейс» наш був геть дилетантським проєктом. Однак кілька наших «бомбочок» досить помітно вибухнули в «тихому болоті» вкрай комуняцького й промосковського Дніпропетровська. І, напевно, найпотужніша з тих «бомб» – правдива біографія Степана Бандери. Ми були першими в місті, хто наважився її надрукувати…
Зараз я щиро вдячний тим недоброзичливим шепіткам за моєю спиною – вони змушували посилено займатися саморозвитком: вперто, наднаполегливо й безупинно підвищувати свої фахові знання й навички. І якщо я таки відбувся як журналіст і редактор, то це, в першу чергу, «завдяки» отій безжальній мотивації з боку моїх «воріженьків»”.
Павло Дінець прийшов на війну не раптово і не з пафосного вибору «піти на фронт». Його шлях був радше продовженням справи роду та внутрішнього відчуття обов’язку, яке формувалося роками.
До служби він працював у Дніпрі, вів військово-патріотичні гуртки в школі та працював на пів ставки в обласній науковій бібліотеці. Паралельно доглядав за важкохворим батьком, якому було за 90 років – тому повноцінну роботу на той час дозволити собі не міг.
Рішення піти до війська не було миттєвим вибором. Воно виросло з родинної історії, у якій пам’ять про репресії, війну та служіння Україні передавалася через покоління. В родині були і репресовані в радянські часи, і ті, хто першим піднімав український прапор ще до незалежності, і ті, хто починав викладати українською мовою, коли це ще не було нормою. Тому, як він сам говорить, це радше не «рішення», а шлях, який був визначений його життям. Після смерті батька він без довгих вагань пішов до військкомату.
Сьогодні Павло Дінець – старший сержант, помічник військового капелана однієї з частин ТрО. Але його військовий шлях починався не з цієї посади. Спочатку він був звичайним піхотинцем на передовій – стрільцем-помічником гранатометника, проходив службу на Харківському напрямку.
Після повернення з АТО він свідомо відійшов від журналістики, вважаючи, що ця професія в Україні втратила свою чесність і незалежність. Проте після повномасштабного вторгнення обставини знов повернули Павла до публіцистики – втретє на службі, у рідному батальйоні його призначили позаштатним прес-офіцером.
Тут журналістика стала для Павла Дінця вже інструментом пам’яті. Він почав фіксувати історії своїх побратимів і посестер, створюючи своєрідну портретну галерею людей війни, їхньої мужності, жертовності та внутрішньої гідності.
Для нього це не професія і не обов’язок у класичному сенсі. Це спосіб розповісти про тих, хто щодня тримає країну – без гучних пафосних слів, але з великою внутрішньою силою.
Підготувала Ксенія Куліковська
