«Тут просто зовсім інший світ. Особливий… Свої правила, свої виклики, своя атмосфера»

Анатолій Шкіньов – відомий у Жовтих Водах, що на Дніпропетровщині, телевізійник: понад 12 років працював у телерадіокомпанії «СТЕП». Нині служить у лавах Збройних Сил України.

Напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку із колегою поспілкувалась Олена Кубарєва, головна редакторка газети «Трудова слава». Пропонуємо до уваги її матеріал.

* * *

Жовтоводець Анатолій Шкіньов долучився до лав Збройних Сил України півроку тому. Служить фельд’єгерем служби зв’язку у 108 окремій бригаді територіальної оборони та висвітлює події військового життя. Професійні фото талановитого військкора та надихаючі історії бійців, написані ним, викликають великий інтерес громадськості. А до героїв його публікацій згодом приїжджають відомі телеканали, щоб розповісти про них і своїй глядацькій аудиторії.

Все почалося зі «СТЕПу»

Анатолія Шкіньова добре знають жовтоводці. Понад 12 років він працював у місцевій телерадіокомпанії «СТЕП». Починав із монтажу відео, а згодом освоїв майстерність оператора, відкрив у собі здібності журналіста та «доріс» до режисера. Директорка ПН ТРК «СТЕП» Любов Сандрацька ставиться до Анатолія з великою повагою: «Він поєднує у собі творчість, креативність, сміливий пошук нових ідей та відповідальність, сумлінність. Це людина, з якою завжди цікаво спілкуватися та якій можна довіряти».

У якості оператора та режисера Анатолій тривалий час співпрацював із пресслужбою ДП «СхідГЗК». Наш колега долучався до створення фільмів про історію підприємства та репортажів про його сьогодення, розробки дизайну поліграфічної продукції тощо.

Понад 5 років професійного шляху А.Шкіньова пов’язано з висвітленням діяльності футбольного клубу «Інгулець». Яскраві зйомки матчів, спортивні новини, репортажі, ведення каналу YouTube – Анатолій поринув у творчу діяльність.

24 лютого зустрів у Києві

На початку 2022 року разом із командою він відправився до Туреччини на спортивні збори. У ніч на 24 лютого футболісти повернулися в Україну. Тож початок повномасштабного вторгнення Анатолій зустрів у столиці…

Зауважимо, він не відноситься до категорії людей, для яких війна почалася в цей день. Наш колега активно займався волонтерством. З 2014 року їздив на фронт, щоб доставити нашим захисникам корисні речі та смаколики, а також брав активну участь у діяльності благодійного фонду «Герда» імені Анни Смольської.

Разом із очільником фонду Михайлом Мурашкіним навесні 2022 року продовжили активну громадську роботу. Їздили на Київщину. Буча, Бородянка, Гостомель, Жміївка, Макарів… Привозили гуманітарну допомогу для мешканців, збирали експонати для музею. Також Анатолій проводив зйомки, щоб залишити для історії докази військових злочинів… Документальні фільми викладав на YouTube. Певний час перебуваючи на Київщині, знімав репортажі для одного з місцевих добровольчих формувань територіальної громади.

Після відновлення проведення футбольних змагань наш колега повернувся до своєї роботи у ФК «Інгулець». Волонтерства не залишав, продовжував долучатися до добрих справ. Але настав момент, коли вирішив, що цього замало.

Заради Перемоги

– Під час зйомок матчів звучало слово «перемога», – розповідає Анатолій. – Так, успішний результат матчу – це досягнення для гравців, радість для вболівальників. Але чомусь у ці моменти я все частіше починав ніяковіти… Та думав про іншу Перемогу – ту, яку здобувають наші хлопці на фронті, докладаючи неймовірних зусиль, віддаючи за Перемогу свої життя… Відправлялися служити друзі, жовтоводці, яких я поважаю. Сергій Супрун, Михайло Мурашкін… Я прийняв рішення, що теж маю бути там. Хотілося приносити користь з урахуванням мого професійного досвіду. З’ясувалося, що є відповідна вакансія у 108 бригаді, і мене готові прийняти. А далі – все класично. Військкомат, медкомісія, навчальний центр…

Я не мав попереднього досвіду військової служби. І уже на етапі навчання зрозумів, як це непросто. Щодня тривали заняття, тренування. З 6 ранку до 10 вечора ми не знімали взуття. Під вечір ноги наливалися, дуже хотілося спати. Але ж ні: починалися повітряні тривоги. Щоразу треба було миттєво підніматися та бігти у визначене безпечне місце. Ми з хлопцями зорієнтувалися та почали брати з собою спальні мішки, каремати та мостилися спати на землі. «Важкувато», – зітхали новобранці… Але ж це ще був не фронт. Через місяць навчань я опинився у своїй військовій частині на Запорізькому напрямку.

Здавалося, я вже маю певне уявлення про військове життя, зважаючи на багаторічний волонтерський досвід та поїздки до зони бойових дій за кермом автомобіля. Але я помилявся! Нічого ти не зрозумієш, поки сам не станеш військовослужбовцем. Тут просто зовсім інший світ. Особливий… Свої правила, свої виклики, своя атмосфера. І сам собі ти вже не належиш. Прокидаєшся від вибухів… Періодично щось свистить, щось летить. Сьогодні по селу було десять прильотів. І ти ніколи не знаєш, куди саме прилетить наступного разу… Одна перевага – хоч сирени тут не «виють».

Звісно, я не скаржуся. Важче хлопцям, які на «нулі». Три дні там, три дні – у менш небезпечному місці. Але, звісно, вони не встигають відпочити у ці дні: продовжують тренуватися, займатися, буває встигають випрати одяг та трохи поспати. Неймовірно, але можна звикнути і до такого ритму. І навіть до мишей, які бігають по тобі під час сну…

– Анатолій, а що допомагає тримати себе в нормі?

– Молитви рідних, їхня підтримка, особливо дружини Юлії, яка чекає мене вдома. Ще хочу подякувати волонтерам. Їхні приїзди – це завжди приємні емоції. І оті смаколики, якісь милі сувеніри, малюнки – все це дуже важливе, бо це турбота. А вона зігріває душу. Приємно відчувати підтримку місцевого населення. Доброзичливі продавчині у магазинчиках намагаються запропонувати щось найкраще. Вправні автомеханіки готові відремонтувати техніку за символічну плату. До військових ставляться з повагою та вдячністю.

– Напевно, діяльність військового кореспондента – це зустрічі з цікавими людьми?

– Так, завдяки службі в ЗСУ я познайомився з багатьма чудовими людьми – унікальними, по-своєму цікавими. У мої обов’язки входить фотозйомка, написання невеликих текстів про бійців, події їхнього життя. У всіх можна чомусь навчитися. І у кожного є власна особлива історія. Іноді навіть шкода, що у польових умовах, коли обмежений час для спілкування, не встигаєш «розговорити» людину, якій точно є про що розповісти!

Приємно, коли мої пости у соцмережах та світлини знаходять відгук, поширюються, навіть на фейсбук сторінці Генерального штабу ЗСУ з читацькою аудиторією 1 мільйон! Декілька телеканалів приїздили до героїв моїх публікацій після того, як я розповів про них у своїх невеликих статтях. Приємно, що я допомагаю висвітлювати інформацію про наших українських героїв і сам є безпосереднім учасником важливих подій. Тож, незважаючи на труднощі, не жалкую про своє рішення стати до лав ЗСУ.

Олена Кубарєва

Світлини Анатолія Шкіньова, зроблені на Запорізькому напрямку.