Вічні журавлі Григорія Руденка

Чи то й справді так, чи здається мені на схилі літ, що час, відведений нам Всевишнім, спливає надто швидко. Але наша пам’ять не мириться, опирається тому бігу і ніяк не хоче розлучатися з пройденим, пережитим, збореним. А ще із колегами по журналістському цеху, з якими йшли пліч-о-пліч, мріяли, сподівалися, вірили, не гнулися під тягарем всіляких негараздів…

Й досі, ніби поруч, – Григорій Миколайович Руденко. Сліпа й нерозсудлива, не завжди прихильна й справедлива доля повела його у засвіти… У розквіті невичерпних, як джерело, сил й наснаги до життя, на найвищому щаблі таланту і творчого злету. Право товариша й однодумця (знав Гришу понад 30 літ ще зі студентської лави) дозволяє мені ці рядки одкровення. За ними – той Руденко, якого знав усі ці довгі роки.

Його мала батьківщина – село з найпрекраснішою і найвлучнішою у всьому світі назвою – Хороше, що на Петропавлівщині.

– Хлопці, давайте відкладемо всі потрібні й непотрібні справи, – не раз благав Гриша. – І гайнемо у моє Хороше. Повірте, такого дива ви не побачите ніде у світі. У нас найчепурніші в Україні хатинки. І степи у нас неоглядні. А красуня Самара серед левад і оксамитових лук. А яку юшку з наших самарських окунів і судаків налаштуємо! А ще раків надеремо – камчатські краби, повірте, проти них, як павучата… А осокори-велети! Хмарини над ними стишують ходу, розчісують свої кучері об верхів’я і мандрують далі у безмежний світ…

І справді, хіба таке диво не могло дарувати душі та серцю сільського хлопчини відчуття справжнього щастя життя та лягати щирими рядками в тоненький шкільний зошит:

Де наші луки весняні,
Зграйки кульбабок-курчат?
Ми під гітару піснями
Там чарували дівчат.

А коли всі дванадцять аркушів були засіяні віршами, наважився показати їх землячці – Фросині Карпенко, народній поетесі України.

– Чекав вироку і не дихав, – згадував Гриша. – А коли сонячними промінчиками доброти й щирості спалахнули очі нашої Андріївни, затямив собі: перо більше не покину ніколи… Від того дня наші душі сплелися у барвистий віночок багаторічної дружби.

А перші газетні рядки Гриші лягли мереживом на сторінки Петропавлівської райгазети «Степова зірка». І найкраще про роки становлення пізніше скаже він сам:

Де наш редактор бідовий,
Нарисів перших тепло –
Все, що друкованим словом
В серце читацьке текло?
На мотоциклах шалених
Крила пегасів росли,
Як до пшеничок зелених
Мчали газетні посли.

Він і справді став Повноважним і Надзвичайним Послом «Зорі» – власним кореспондентом по Верхньодніпровському, П’ятихатському та Криничанському районах. Для Руденка не існувало газетних жанрів і тем, об які він міг спіткнутися або обминути увагою. Бо журналістом, як і поетом, був від Бога.

А ще шанувальникам «Зорі», гадаю, добре запам’ятався «дідом Щукарем» – розсудливим, мудрим, не позбавленим іскорки тонкого гумору оповідачем про риболовлю. І ще – до нестями безкорисливим.

…Підбиваються підсумки змагання серед журналістів-рибалок. Одне за одним зважуємо скромні улови, з надією дивимось на свого незмінного капітана Григорія Руденка. А той ніяковіючи, розводить руками і смиренно схиляє голову:

– Ні разу й не клюнуло… Вибачайте, хлопці. А вже потім, після традиційної юшки і чарчини, коли язик розв’язався, Гриша зізнався у причині свого провалу. Виявляється, весь час, відведений на змагання, він… допомагав команді «Жінок Придніпров’я» наживляти гачки і вчив закидати вудки. Вони, мовляв, уперше в житті взялися рибалити, і невдача могла назавжди відвернути їх від такого корисного й цікавого заняття, як риболовля. Чи пам’ятають дівчата те благородство Григорія? Певен, що так…

Натури з тонкою, поетичною душею найбільш ранимі й сентиментальні. Якось Гриша зізнався, що, добираючись на щомісячні редакційні «літучки», він завжди виходив на розі колишнього проспекту імені газети Правда і вулиці Богдана Хмельницького. Об’єктом його паломництва була скульптурна група журавлів у фонтані. І хоча фонтан давно не працював, металеві сріблясті журавлі один за одним, крило до крила рвалися в небо. Саме той злет раз і назавжди зачарував Григорія до болю в серці, до неслухняної сльози, що скочувалася по його щоці…

Він заздрив скульптурним журавлям, хоча сам злетів набагато вище од них.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ,
член Національної спілки журналістів України,
заступник відповідального секретаря,
відповідальний секретар редакції газети «Зоря» у 1991–2005 роках.

* * *
Твоє Хороше
(Памяті Григорія Руденка)

Є такі місця над Самарою,
Де з-під снігу нуртують струмки.
Обнялися там сосни з хмарами, –
Сипле небо зірки.
А Хороше, село над річкою,
Зорі ті засіває в поля.
Пригощає дітей порічками,
Жайвір піснею там звеселя.
Хліборобами край цей багатий
Ще й піїтів родила земля.
І лелека там щедрокрилий, –
Кожен рік нам приносить малят.

Микола ЯКОВЧУК,
фотокореспондент «Зорі» у 1996–2001 роках.