Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Шість десятиліть нашій професійній Спілці! Особисто я формально у її складі з 1985 року, а фактично, якщо врахувати романтичні юнкорівські, аматорські робкорівські, згодом сількорівські та 14 років роботи в редакціях на професійній основі, то й набереться майже 60. Принаймні 50 з великим гаком…Тож є про що, і про кого згадати.
Першим, хто припнув на «пожиттєве» служіння газетній справі, був журналіст молодіжної дніпропетровської газети «Прапор юності» Ігор Пуппо. Як поет, він вів літературну рубрику «Вишневі усмішки». І мав необережність опублікувати одну із десяти надісланих мною сатиричних мініатюр. Всього чотири рядки:
На чай не брав,
Як це принизливо,-казав.
Огидно некрасиво!
Він брав… на пиво.
Так, не абищо, але й їх виявилося достатньо, щоб запаморочити голову старшокласнику. Щоб… пронести через товщу десятиліть щиру вдячність цьому медіа інженеру. Бо примусив самотужки прискіпливо з’ясовувати, чому інші дев’ять «шедеврів» опинилися в корзині для сміття.
А трохи згодом, коли він опублікував свою поему про Героя Радянського союзу, капітана підводного човна Олександра Марінеско, отримав ще один урок – урок мужності. Бо через якісь побутові негаразди та норовливий характер Марінеско був позбавлений звання Героя і навіть потрапив до сталінських таборів.
Як наслідок, ім’я Марінеско – персона нон-грата. Пуппо ж сам служив підводником, сам ділив з товаришами ковток повітря з резервного балону. І наважився натхненим словом витягти з небуття людину, якій не було рівних по тоннажу потоплених ворожих військових кораблів за всю другу світову війну. В ту пору ще саджали за необережне слово, а тут ціла поема! Та вже стрімко наступала хрущовська відлига – здається, обійшлося суворим попередженням.
Мої робітничі, студентські, вчительські будні давали чимало інформаційних посилів для публікацій, а після фейлетону «Знищення холостяка» в Павлоградській газеті «Світло Жовтня», всерйоз приспічило переходити на професійну газетярську роботу. Редактор цього видання фронтовик Юрій Васильович Мілосердов запропонував посаду радіо кореспондента, але треба було почекати з тиждень, допоки остаточно розрахується попередник.
Маючи під собою мотоцикла, несила чекати так довго. Наступного ж дня, в обласному управлінні по пресі довідавшись про хронічну нестачу кадрів в Томаківській районній газеті, пообідді вже сидів перед її редактором Петром Якимовичем Давидовим, який до цього призначення працював власним кореспондентом «Зорі» по Криничанському району. Після знайомства з вирізками моїх матеріалів, замість похвали, зазначив, що це ще ні про що не говорить, оскільки, штатні працівники приклали руку, щоб довести їх до пуття. Але все ж витяг з шухляди амбарну книгу і записав: прийняти на роботу з сьогоднішнього дня. Отакої! Я ж ще не звільнився з попередньої роботи!
Районна газета – справжній університет для журналіста. Навчить розбиратися в премудростях хліборобства, тваринництва, будівництва, економіки, в питаннях культурно-масової роботи, освіти, охорони здоров’я… І не просто розбиратися, а аналізувати, виявляти «вузькі» місця в організації виробництва, підказувати читачам резерви підвищення продуктивності праці.
Цьому в значній мірі сприяли вимогливість Петра Якимовича, безкомпромісність з марнослів’ям, сірістю, писаниною «ні про що». Не всім під силу працювати під таким тиском – в цьому секрет постійної наявності вакансій.
Однак ті, хто витримали «курс молодого бійця», користувалися попитом в обласних, республіканських виданнях. Скажімо, кореспондент Василь Феліксович Закревський через два роки був запрошений в обласну газету «Зоря», а згодом в «Сільські вісті», публікувався в «Известиях», «Социалистическая индустрия», «Сельская жизнь»… Фотокор Анатолій Олексійович Бас теж злетів на київські видавничі обрії. Юрій Баба потрапив в обласне управління МВС по зв’язкам з пресою. Та й мені запропонували посаду власного кореспондента газети «Днепровская правда» по Західному Донбасу. Де і працював з 1980 року аж до моменту її закриття – травень 2001 року.
«Днепровская правда» виходила 5 разів на тиждень, формат А (як газета «Правда», річний тираж перевищував 200 тисяч. Творчих працівників (без коректорів, рекламників, бухгалтерії, машбюро) 14-15. Плюс 5 власних кореспондентів. Навантаження на одне перо неабияке. Мало було писати самому, вимагалося організовувати виступи металургів, шахтарів, хліборобів, керівників партійних, радянських органів, крупних комбінатів, управлінь тощо. Подекуди це було важче, ніж написати самому. Існувала пропорція – три матеріали авторських, четвертий свій.
Здавалося б, повинен відчуватися дефіцит матеріалів, але насправді у секретаріаті спостерігалася жорстка конкуренція між відділами за місце на сторінках чергового номера. Найбільше продукували «рядків» Володимир Володимирович Асаєв, відділ інформації і спорту, Заслужений майстер спорту СРСР, Лариса Іларіонівна Орлова – відділ листів, Михайло Павлович Куюн («Золоте перо») – відділ сатири та гумору, Людмила Панасівна Бабич – відділ культури. Проте відділи промисловий (Леонід Романович Теущаков) , сільськогосподарський (Михайло Петрович Піляєв, Володимир Іванович Кулішов), партійний (Анатолій Олексійович Акимов), радянського будівництва (Віктор Степанович Кудінов), власні кореспонденти подавали не менше, але до їх послуг було більше місця – цілий розворот.
Чимало цікавого можна було б розповісти про редактора Володимира Васильовича Кузьмінецького, заступника Вадима Іларіоновича Бедрінця, працівників секретаріату Владіслава Васильовича Лящевського, Вячеслава Федоровича Спіріна – блискучих фахівців, людей найвищої проби.
Серед власних кореспондентів авторитетом користувались Андрій Андрійович Дробот – Нікопольський кущ, нагороджений медаллю «За трудовую доблесть», ветеран війни Микола Петрович Піскун – Каменське (Дніпродзержинськ), до бойових орденів додалися відзнаки за довголітню добросовісну працю. За узагальнення і висвітлення досвіду по селективному (роздільному) видобутку вугілля на тонких пластах мене відзначено медаллю Лауреат ВДНГ (Срібна медаль), є медалі «Захисник Вітчизни», «Ветеран труда»…
Підвищеним попитом користувались критичні матеріали. Їх підготовка вимагала безпомилковості, глибокого вивчення обставин чи ситуації. Найменша неточність давала в руки безгосподарникам, хитрунам, хаптурникам, а то й відвертим шахраям можливість оскаржувати критику, бувало доходило і до суду. Оволодіння такими жанрами як фейлетон, памфлет, байка, репліка, тривожний сигнал допомагало досягати об’єктивності, влучності.
Після «Днепровской правды» до 2007 року включно працював в «Днепре вечернем». Специфіка міської газети відрізнялась від суспільно-політичного, господарсько-аналітичного спрямування «Дніпровки». Головний жанр тут репортаж, інформація. Про життя обласного центра. Павлоград, Західний Донбас мало цікавив дніпрян. Але, виявляється, редактор Валентин Тимофійович Тарасенко давно мріяв про регулярний випуск сторінки гумору та сатири і, знаючи мене по публікаціям відповідної тематики, запросив в штат. Близько трьох років сторінка «Прикол» надавала читачам веселого настрою та оптимізму.
Паралельно я допоміг Територіальній організації профспілки вугільної промисловості створити власну газету «Голос шахтаря» і самотужки випускав по 4 номери на місяць. Було ще в моїй трудовій біографії співробітництво з обласною профспілковою газетою «Позиція» (Дніпропетровськ)-редактор Поліщук Микола Єфремович, всеукраїнською «Шахтёр Украины» (Донецьк)- редактор Валентина Павлівна Коновалова – на контрактній основі. Тривожно за донецьких колег – як вони там після 2013 року? Зберігаю Грамоту і Диплом видані за професійне висвітлення боротьби вугільних профспілок за права шахтарів. Чув, що більшість шахт там припинили своє існування… А це означає – журналістика не потрібна…
Валентин ІЩЕНКО,
член Національної спілки журналістів України з 1985 року
