Дніпропетровська обласна організація Національної спілки журналістів
Тест на європейськість для влади та зрілість громадських інституцій
7 квітня цього року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення України», який створив правові основи діяльності нового мовлення. На жаль, через тривожні цьогорічні події в державі довгоочікуваний документ не пройшов належної експертизи в суспільстві. Робоча група при Держкомтелерадіо, що працювала над реалізацією положень закону, фактично одноосібно, без фахової дискусії, запропонувала доволі сумнівний алгоритм створення громадського мовлення через ухвалу Кабінету Міністрів «Про створення суспільного телебачення та радіомовлення України» у формі публічного акціонерного товариства. Таке утворення фактично копіює модель Держтелерадіо епохи Щербицького та Маланчука з відповідним, уже демократичним, декором.
Наразі, зважаючи на загрози країні в умовах неоголошеної війни та в умовах становлення демократичних інституцій на євроінтеграційному шляху, варто вести мову про запровадження суспільного мовлення в контексті, зокрема, наступних проблем національного інформаційного простору.
ГАРАНТУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН
НА ОТРИМАННЯ ПОВНОЇ ТА ОБ’ЄКТИВНОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Потрібно визнати, що в умовах псевдо ліберальних правил гри на ринку інформаційних послуг, які сформувалися в Україні за останні десятиліття в обкладинці демократичного законодавства, ми фактично втратили власне телерадіовиробництво. В національному ефірі майже відсутні програми та передачі для дітей, науково-пізнавального, культурологічного, освітнього характеру. У нас знищена національна телекіноіндустрія, у злощасних ротаціях загубилася українська пісня. А державне Українське радіо, внаслідок руйнування передавальних мереж та свідоме його витіснення Нацрадою з питань телебачення та радіомовлення з ФМ-діапазону, опинилося на задвірках національного інформаційного ландшафту. Український інформаційний простір агресивно перевантажений мильно-шансонним продуктом, зденаціоналізований, бездуховний, беззмістовний, у художньо-естетичному плані примітивний. Слід визнати, що рівень інформаційно-пропагандистського впливу російських чинників обумовлений станом українського національного інформаційного простору, елементи якого впродовж останніх років свідомо маргіналізували. Це проявилося у цільовому витісненні української складової в телерадіомовленні, гальмуванні модернізації інформаційної сфери та привнесення в неї корупційних елементів, кінцевою метою чого, як бачиться, і було нищення зокрема й українського телерадіомовлення.
ВИРОБЛЕННЯ ДІЄВИХ МЕХАНІЗМІВ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ
ЯК СКЛАДОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Деякі так звані медіа-експерти вважають анахронізмами поняття «інформаційний суверенітет», «інформаційна самодостатність». Мовляв, свобода слова, вільний доступ до інформації, реальний ринок інформаційних послуг – це засадничі принципи демократичного суспільства та функціонування суспільного мовлення. Для країн з розвиненою, усталеною демократією така риторика, можливо, й правильна. Але для України, де вирішальна битва – це світоглядно-ідеологічні змагання, такі ліберальні підходи до формування пріоритетів національної політики наразі навряд чи прийнятні. Антиукраїнськоспрямований інформаційний продукт, вироблений переважно в Росії, що останніми роками вільно транслювався національними телерадіомережами, поширювався на газетно-журнальному ринку, мав приховане змістовно-смислове навантаження. Через відповідні маніпулятивні способи впливу на суспільну свідомість він руйнував основи української державності. Ідея «русского мира» на першому рівні спрацювала: анексія Криму, вторгнення в Донбас – це перемога насамперед «зомбоящика», що стала можливою і через відсутність в українському соціумі імунітету протидії агресії в умовах нахабної інформаційно-пропагандистської війни. Перетворення багатомільйонної аудиторії на «соціальну біомасу» – це завдання, з яким впоралися кремлівські окупанти.
Вільно почувався у нашому радіоефірі пропагандистський кремлівський рупор «Голос России», що втовкмачував «месіонерську» роль Москви на нинішньому етапі світової історії та малював страшні картини прогнилого, аморального Заходу.
Тимчасову перемогу Росії на пропагандистському фронті забезпечували як антиукраїнська влада януковичів, так і ліберальне національне законодавство. Московські мовники мали необмежений доступ до українського інформаційного ресурсу, власне інформаційної війни й не було – це була гра в одні ворота, на одному полі за асиметричною моделлю. Зрозуміло, наші журналісти вільного виходу до російської аудиторії не мали. Виникла парадоксальна ситуація – український інформаційний простір замість того, щоби стати запорукою інформаційного суверенітету, сам перетворився на загрозу національній безпеці.
Уроки досі не зроблені. Навесні цього року на шпальтах офіційного органу Кабінету Міністрів України було опубліковано ґрунтовні матеріали розслідувального характеру про знищення Броварського радіопередавального центру. Влада досі жодним чином не відреагувала на неприховані дії того масштабного шкідництва, а деякі учасники, безсумнівно, державного злочину нині беруть участь у творенні суспільного мовлення.
Отже, без розуміння системних проблем українського інформаційного простору, що становлять підвалини національної безпеки, не можна вести мову і про суспільне мовлення як неодмінний елемент демократичного суспільства.
Варто докорінно змінити підходи до формування національної медіа-політики. А новостворюване міністерство інформаційної політики повинне реагувати не лише на виклики в умовах воєнної агресії та геббельсівсько-путінської пропаганди з боку Росії, а й запропонувати кардинально нові правила гри на ринку інформаційних послуг, з огляду на пріоритети інформаційної безпеки. Йдеться не лише про доктринально-інституційний рівень управління, а й про обов’язковість виробництва програмного продукту ціннісно-орієнтаційного характеру з відповідним українським акцентом.
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЗМІСТОВНОГО ДІАЛОГУ
МІЖ ВЛАДОЮ ТА ІНСТИТУТАМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Існування найрізноманітніших громадських рад при органах державної влади за минулого бандитського режиму підтверджувало абсурдність керованої демократії. На жаль, цьогорічний конкурс на заміщення вакантних посад членів Нацради з питань телебачення та радіомовлення за квотою Верховної Ради в нових політичних реаліях знову продемонстрував хвороби українських еліт – домінує принцип політичного квотування, громадські ж організації продовжують брати участь у подібних акціях для масовки. Якщо і надалі влада залишатиметься глухонімою, зокрема у питаннях формування суспільного мовлення, а орієнтуватиметься лише на визначену групу заангажованих медіа-експертів, а серйозні рішення ухвалюються на урядовому рівні фактично з голосу – усе закінчиться прогнозовано на користь певних політичних груп, а не в інтересах українського слухача та глядача.
Коли в умовах війни вже не популярні телеведучі та громадські активісти, а представники найвищого законодавчого органу держави вкладають у розуміння інформаційної політики лише проблеми свободи слова і жодним чином не торкаються питань контрпропаганди, створення на основі існуючих або нових державних інституцій підрозділів протидії зовнішній інформаційній експансії та агресії – стає тривожно за майбутнє України.
ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДІОКОМПАНІЇ УКРАЇНИ
ЯК ОКРЕМОЇ РЕОРГАНІЗОВАНОЇ ІНСТИТУЦІЇ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНОГО МОВЛЕННЯ
Українське радіо в сучасному національному духовному вимірі – це своєрідна «українська мрія» та потужна інформаційна платформа сталості суспільного розвитку на шляху європейської демократії. Нещодавно УР відзначило свій 90-літній ювілей. У сучасній історії Українське радіо завжди виконувало унікальну соціальну місію літописця, авторитетного комунікатора. Сторінки історії УР сповнені звершень і драматичних подій. У 30-ті роки минулого століття за «формалізм», «пропаганду українського буржуазного націоналізму» колектив радіокомітету фактично знищили. У роки Другої світової війни голос Українського радіо транслювався на окуповану територію з близького зарубіжжя. Попри політико-ідеологічні спеції епохи розвиненого соціалізму, національний радіоефір виконував у ті роки також і позитивну просвітницьку, художньо-естетичну, педагогічну функції. В архівах Українського радіо зібрано унікальний фонд художніх і документальних записів загальним обсягом приблизьно двохсот тисяч годин. Це – культурний й історичний скарб, що має, незаперечно, цінність світового масштабу. Українське радіо, на відміну від багатьох інших гравців медіа-ринку, сформувало свою внутрішню філософію та естетику. У глибинно-змістовному сенсі – це продукування цивілізаційних моделей поведінки, справедливості, добра, любові до рідної землі, патріотизму, у художньому плані – формування істинних естетичних ідеалів у всіх сферах художньої творчості: фольклорі, музиці, театрі, літературі і, передовсім, – рідній українській мові. І цей доробок Українського радіо – неоціненний.
Сьогодні довкола Українського радіо відбуваються незрозумілі речі. У рамках євроінтеграційних зобов’язань Верховна Рада України навесні цього року ухвалила в цілому нормальний Закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення в Україні», а за підсумками діяльності робочої групи з’явилася одіозна постанова уряду «Про створення суспільної телерадіокомпанії України» у формі публічного акціонерного товариства. За лаштунками нібито правильного документа простежуються очевидні комерційні інтереси певних груп впливу. А втім, не лише вони. На мою думку, такий документ – це чергова спроба маргіналізувати Українське радіо, зробити вторинним, притлумити його значення як важливого соціального і національного інституту, а то й приректи на загибель через неприродне організаційно-правове новоутворення. Така громіздка схема єдиного управління телебачення та радіомовлення характерна передусім для тоталітарних режимів та абсолютно неприйнятна в нинішніх умовах. Від неї відмовилися в більшості країн Західної Європи і повністю на постсоціалістичному просторі.
Радіо має відмінну від телебачення природу інформаційного виробництва та сприйняття медіа-продукту, інакшу, більш довірливу манеру спілкування з аудиторією. Радіо за внутрішніми характеристиками демократичніше, а за глибинною сутністю природніше та ближче до суспільного мовлення. Отже, бачення та становлення громадського мовника для радіо та телебачення – це різні шляхи, різної тяглості та іншого смислу. Поєднувати їх – втратити більш чесне радіо, яке поступиться не на творчому полі, а в кабінетах, де змагатимуться неприховані амбіції та комерційні інтереси. Не треба забувати творцям нового телерадіопростору і про інформаційну безпеку, що істотно послабне в умовах запроваджуваного експерименту, про специфічну роль радіомовлення в особливий період, під час оголошення воєнного стану тощо. Вимагає ґрунтовного обговорення і перспектива іномовлення, в основі якого завжди було радіо.
СТВОРЕННЯ ЦИВІЛІЗОВАНИХ ПРАВИЛ ГРИ НА РИНКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОСЛУГ
Вульгарна комерціалізація в інформаційній сфері вибудувала карикатурний медіа-ринок, який абсолютно не відповідає запитам та інтересам соціуму. Як наслідок 95% інформаційно-частотного ресурсу належить приватним мовникам. Якщо в країнах усталеної європейської демократії суспільне мовлення займає в інформаційному просторі сегмент майже 20 відсотків, то наше державне мовлення на базі якого формується суспільне, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою в межах 5%. За такого спотвореного дисбалансу суспільний мовник приречений бути аутсайдером на медіа-ринку, а це ненормально, адже частотний ресурс, як і всі природні ресурси, повинен належати народу, а не виключно купці олігархів. Про які стандарти європейського мовлення можна вести мову, якщо в нас розглядають варіанти запуску лише двох національних суспільних телевізійних та трьох радіопрограм?! Для порівняння – у Польщі загальнонаціональних та спеціальних мережевих суспільних телерадіопрограм понад десяток.
ПРІОРИТЕТНІСТЬ ЦІННІСНО-ОРІЄНТОВАНОГО ХАРАКТЕРУ
ПРОГРАМНОЇ ПОЛІТИКИ СУСПІЛЬНОГО МОВЛЕННЯ
Зламати хребет корумпованій системі, побудованій на аморальних, хижацьких принципах, можна лише через формування нової людини з проукраїнським, демократичним світобаченням. Отже, програми, що пропагують історичний поступ народу, національний дух, героїку минувшини та патріотизм сьогодення, повинні домінувати в ефірі. Йдеться також про нову якість, інший рівень масово-комунікаційних зв’язків, де буде затребуваною розумна журналістика, яка перестане порпатися в дешевих сенсаціях, а вибудовуватиме нові моделі поведінки особистості. Через штучно нав’язані ярлики меншовартості, вторинності, «шароварщини» ми засушили національно-духовну кореневу систему, яку необхідно сьогодні оживити та повернутися до своїх історично-цивілізаційних берегів.
На жаль, воєнні виклики національному суверенітету не стали об’єднавчим фактором для українських ЗМК. Мас-медіа України продовжують перебувати у полікланових, часто ворожих до України, впливів. Неконсолідованість журналістського середовища сприяє розмежуванню і розбрату українського суспільства на догоду чужинським інтересам, що може мати серйозні наслідки не лише на інформаційному, а й на світоглядному рівні. Російсько-українське протистояння ставить на порядок денний необхідність вироблення продуманої, національно орієнтованої інформаційної політики. Її основою повинні бути об’єднувальні українські цінності, серед яких – любов до Вітчизни, прагнення до свободи, рівності серед європейських народів.
Запровадження суспільного мовлення в українських реаліях – це, з одного боку, зрілість політичних еліт, які не бояться чесного слова, відкритих дискусій, змагальності думок, а з другого – це складний процес соціалізації телерадіоефіру, становлення особистості, готовність громадськості запропонувати критерії нової інформаційної політики та формування сучасного національного медіа-простору. Що вдасться зробити в українських реаліях із суспільним ТБ – побачимо вже дуже скоро.
Віктор Набруско, секретар Національної спілки журналістів України, «День»
